Щиголь - Донна Тартт

— Ох! — вигукнув він, схопивши собаку, який крутився й випручувався. — Та ти потовщав! Він став товстий! — обурено сказав Борис, коли Попчик підстрибнув і лизнув його в обличчя. — Ти дозволив йому потовщати! Привіт, пустишка, маленький пухнастику, привіт! Ти мене пам’ятаєш, так?

Він перекинувся на спину й витягся, сміючись, а Попчик усе ще скавучав від радості й стрибав на ньому.

— Він мене пам’ятає!

Гобі, поправивши окуляри, стояв поруч, це видовище зустрічі старих друзів, вочевидь, його забавляло, а от місіс Дефріз стояла позад Гобі й супилася, дивлячись на те, як мій гість, від якого смерділо горілкою, качався на килимі, обіймаючись із собакою.

— Оце так так! — сказав Гобі, застромивши руки в кишені піджака. — Невже це?..

— Він самий.

VII

Ми не церемонилися довго — Гобі багато чув про Бориса протягом років, анумо вип’ємо, і Борисові також було цікаво, як мені було б цікаво зустрітися із Джуді з Кармейволлаґа або якоюсь іншою легендарною особою з його минулого, але ми були п’яні й надто крикливі і відчували, що дратуємо місіс Дефріз, яка хоч і всміхалася нам чемно, але сиділа у вітальні на стільці досить скуто, склавши на колінах свої маленькі ручки з багатьма перснями.

Тож ми пішли — Попчик приєднався до нас, збуджений і веселий, Борис помахав своєму водієві, щоб той об’їхав квартал і підібрав нас.

— Так, пустишка, так, — сказав він, звертаючись до Поппера. — Це ми! У нас є машина!

Потім несподівано з’ясувалося, що Борисів водій знає англійську мову не гірше за самого Бориса, й ми всі розговорилися, включно з Поппером, який стояв на задніх лапах, упершись передніми в скло, і дуже серйозним поглядом дивився на вогні Вест-Сайдського шосе, тоді як Борис базікав до нього, обіймав його й цілував у шию, водночас розповідаючи Юрію, водієві, англійською і російською мовами, яким чудовим другом я був йому в дитинстві, радістю його серця (Юрій простяг ліву руку через сидіння, щоб приязно потиснути руку мені), і які приємні сюрпризи влаштовує нам життя, коли в такому широкому світі знову зустрічаються двоє друзів після такої тривалої розлуки.

— Так, — похмуро сказав Юрій, повернувши машину на Г’юстон-стріт так рвучко й несподівано, що мене відкинуло до дверей, — те саме було й у мене з Вадимом. Я щодня сумую за ним — сумую так тяжко, що прокидаюся й серед ночі. Вадим був мені братом, — він подивився на мене; пішоходи сипнули врозтіч, коли він наїхав на перехід, перелякані обличчя за тонованими вікнами, — більше ніж братом. Як і Боря. Але Вадим…

— Це був жах, — тихо сказав мені Борис, а тоді обернувся до Юрія: — Атож, це був справжній жах…

— Ми надто рано провели Вадима в сиру землю. Правду кажуть у тій пісні по радіо, знаєш? Яку співає той чувак із «Piano Man»[160]: «Лиш порядні помирають молодими».

— Він чекатиме там на нас, — втішним голосом сказав Борис і потягся через сидіння, щоб поплескати Юрія по плечу.

— Атож, саме так я його й проінструктував, — пробурмотів Юрій, розминувшись із автомобілем так раптово, що я впав на свій ремінь безпеки, а Попчик підлетів угору. — Це дуже глибокі істини, і їх не передати словами. Людська мова тут безпорадна. Але в кінці, вкладаючи його в ліжко лопатою, я заговорив до нього з усією душею. «Прощай, Вадиме. Тримай браму відчиненою для мене, брате. Займи для мене місце біля себе. Лише Бог…»

Будь ласка, думав я, намагаючись зберегти спокійний вираз обличчя і тримаючи Попчика на колінах, мать твою так, та пильнуй же ти за дорогою.

— …Федоре, прошу в тебе допомоги, я маю два поважні запитання щодо Бога. Ти ж бо професор коледжу (що?), тому, можливо, зможеш мені на них відповісти. Перше запитання, — він зустрівся зі мною поглядом у дзеркалі заднього огляду, піднявши палець догори, — чи Бог має почуття гумору? Друге запитання: чи воно жорстоке, Боже почуття гумору? Тобто чи Бог катує нас для Свого власного задоволення, як ото лиха дитина катує комаху, яку спіймала в саду?

— Ох, — сказав я, стривожений тим, як пильно він дивиться на мене, а не на те, куди повертати. — Можливо, я не знаю, дуже сподіваюся, що ні.

— Це не той чоловік, якому треба ставити такі запитання, — сказав Борис, пропонуючи мені сигарету й подавши Юрію через сидіння іншу. — Бог піддав Тео чималим катуванням. Якщо страждання робить чоловіка шляхетним, то він у нас принц. А зараз, Юрію, — сказав він, огорнувши себе клубами диму, — зроби мені, будь ласка, одну послугу.

— Усе, що завгодно.

— Доглянеш собаку, коли нас висадиш? Покатай його на задньому сидінні, відвези будь-куди, куди він захоче.

Клуб був у Квінсі[161], я точно не можу сказати, де саме. У застеленій червоним килимом залі, схожій на кімнату, куди ти прийшов би поцілувати в щоку свого дідуся, щойно вийшовши з в’язниці, великі, ніби родинні, компанії пияків, сидячи на стільцях стилю Людовіка XVI, їли, курили, галасували й гатили один одного по спині навколо столів із блискучими золотими скатерками. На червоних лакованих стінах висіли саморобні на вигляд різдвяні гірлянди й святкові прикраси совєтської доби, з лампочок на дротах і кольорового алюмінію: півні, птахи в гніздах, червоні зірки, космічні ракети, серпи та молоти й кічеві гасла, написані кириличними літерами (з Новим Роком, дорогий Сталіне), — усе це звисало рясними і, схоже, імпровізованими гронами. Борис (він уже добре нализався; весь час цмулив із пляшки, сидячи на задньому сидінні) обіймав мене за стан і рекомендував мене російською молодим і старим як свого брата, що люди сприймали буквально, — я розумів це з того, як палко обіймали й цілували мене чоловіки та жінки і намагалися почастувати мене горілкою з великих пляшок, що зберігались у відрах із кристалічним льодом.

Нарешті ми проштовхалися вглиб приміщення: до чорних оксамитових портьєр, де стояв на варті бритоголовий головоріз із гадючим поглядом, аж до щелеп густо вкритий татуюванням із написами кирилицею. У задній кімнаті гриміла музика й плавав густий сморід поту, одеколону, марихуани та диму сигар «Коїба»; «Армані», спортивні костюми, платинові «Ролекси» з діамантами. Я ніколи не бачив, щоб стільки чоловіків носили так багато золота — золотих перснів, золотих ланцюжків, золотих передніх зубів. Мене ніби оточувала осяйна, блискуча мрія чужоземного походження, а я перебував на затягнутій густим туманом стадії сп’яніння, у якій не міг ані зосередити на чомусь погляд, ані щось робити, крім як хитатися, кивати головою й дозволяти Борисові тягти мене крізь натовп. У якусь