Щиголь - Донна Тартт
«Щасливі години» вже закінчувалися, до пузатих старих поляків і вже посивілих панків років п’ятдесяти приєдналися кілька студентів і богемних суб’єктів. Я щойно допив третю порцію горілки; вони наливали їх щедро, і було б дурницею замовляти ще одну; я знав, мені треба чогось поїсти, але не був голодний, а мій настрій ставав дедалі чорнішим. Думати про те, що Борис знову чкурнув від мене після стількох років розлуки, було невимовно тяжко. Хоч якщо мислити по-філософському, то я мав радіти, що мене принаймні від наркоти відвернуло: я не передозувався, не блював у сміття, мене не обібрали до нитки й не схопили за намагання купити наркотик під самісіньким носом у копів…
— Поттере…
А ось і він, прослизнув на стілець навпроти мене й відкинув із лоба волосся, що вмить перенесло мене в давні часи.
— Я вже хотів піти.
— Пробач. — Та сама брудна, чарівна усмішка. — У мене були справи. Міріам тобі не пояснила?
— Ні, не пояснила.
— Ти повинен розуміти, що я не працюю бухгалтером у якомусь офісі. Облиш, не гнівайся, — сказав він, нахилившись уперед і поклавши долоні на стіл. — Я не думав, що зустрінуся з тобою. Я прийшов сюди так швидко, як тільки міг! Власне не прийшов, а прибіг. — Він простяг руку через стіл і лагідно поплескав мене по щоці. — Господи! Скільки років минуло! Я такий радий бачити тебе! А ти хіба не радий, що ми зустрілися?
У дорослому віці він став вродливим. Навіть коли він був худим і незграбним, його погляд завжди відзначався гостротою, жвавістю й швидким розумом, а тепер його напівголодна дикість зникла й усе інше склалося як треба. Його шкіра загрубла та обвітрилась, але одяг сидів добре, риси обличчя були різкими й нервовими, такий собі кавалерист в оболонці концертного піаніста, а його маленькі сірі й криві зубки були замінені — я побачив — стандартним рядом американських білих зубів.
Він простежив за моїм поглядом, провів по зубах нігтем свого великого пальця й сказав:
— Нові кусаки.
— Я помітив.
— Їх поставив мені дантист у Швеції, — сказав Борис, знаком підкликаючи офіціанта. — Коштували мені як блядський маєток. Дружина не відставала від мене: Боря, на твій рот гидко дивитися! Я сказав, гаразд, я це зроблю, тільки відчепись від мене, та з’ясувалося, що я недарма витратив такі гроші.
— Коли ти одружився?
— Чого?
— Міг би привести її сюди, якби хотів.
Він здавався здивованим.
— Ти маєш на увазі Міріам? Ні, ні… — Він поліз до кишені піджака, дістав мобілку й поколупався в ній. — Ось моя дружина. Що ти питимеш? — перш ніж звернутися до офіціанта польською мовою.
На фотографії, яку показував айфон, було засипане снігом шале, а перед ним вродлива білявка на лижах. Обабіч неї, також на лижах, були двоє закутаних у теплий одяг малих білявих дітлахів невизначеної статі. Ця фотографія була схожа не так на телефонний знімок, як на рекламу якогось знаменитого швейцарського продукту, наприклад йогурту або мюслів Бірчера.
Я ошелешено подивився на нього. Він поглянув убік із давно знайомим мені російським жестом: так воно сталося, що тут удієш.
— Це твоя дружина? Ти не жартуєш?
— Так, — сказав він, піднявши брови. — І мої діти також. Близнюки.
— Твою мать.
— Атож, — сказав він із жалем у голосі. — Вони народилися, коли я був дуже юний. Час був вельми незручний, але вона захотіла зберегти їх — «Боря, невже ти можеш», — що я міг їй сказати? Сказати правду, я їх майже не знаю. А найменшого — його немає на фотографії — я взагалі ніколи не бачив. Скільки ж йому? Півтора місяця?
— Що? — Я знову подивився на фотографію, щоб ототожнити цю цілком нордичну родину з Борисом. — Ти розлучений?
— Ні, ні, ні. — Принесли горілку, заморожену пляшку з двома маленькими келишками, він налив її кожному з нас. — Астрід і діти переважно живуть у Стокгольмі. Іноді вона приїздить узимку до Аспена покататися на лижах — вона була чемпіонкою, брала участь в Олімпійських іграх у свої дев’ятнадцять років.
— Справді? — перепитав я, доклавши всіх зусиль, щоб у тоні мого голосу не пролунав сумнів.
Дітлахи, коли я добре до них придивився, здавалися надто білявими й надто гарненькими, щоб мати бодай віддалену схожість із Борисом.
— Так, так, — сказав Борис дуже переконливим тоном, енергійно кивнувши головою. — Вона завжди хоче бути там, де є сніг і можливість ходити на лижах, а ти мене знаєш, я ненавиджу паскудний сніг, ха-ха! Її батько належить до дуже, дуже правого крила — нацист, власне кажучи. Думаю, Астрід недаремно має напади депресії, з таким батьком! Який бридкий старий гівнюк! Але вони дуже нещасливі й нікчемні люди, усі вони — ті шведи. То вони сміються й п’ють, то — вже наступної хвилини — стають похмурі й від них не почуєш жодного слова. Dziękuję, — сказав він офіціантові, який знову підійшов із тацею закусок: чорний хліб, салат із картоплі, два сорти оселедців, огірки в сметані, голубці, мариновані яйця.
— Я не знав, що тут подають і закуски.
— Не подають, — сказав Борис, намазавши шматок чорного хліба маслом і посипавши сіллю. — Але я помираю з голоду. Попросив їх принести що-небудь із сусіднього ресторану. — Він цокнувся своїм келишком із моїм.
— Сто лят! — сказав він; це був його давній тост.
— Сто лят! — Горілка тут була ароматною й пахла гіркою травою, якої я не впізнав. — Отже, — сказав я, взявши в нього трохи їжі, — Міріам?
— Ти про що?
Я простяг перед собою руки з розкритими долонями, в нашому дитинстві цей жест означав: поясни, будь ласка.
— То тебе цікавить Міріам? Вона працює на мене. Вона, так би мовити, моя права рука. І скажу тобі щиро, вона краща у своєму ділі, ніж будь-який чоловік. Яка це жінка, Боже мій. Таких, як вона, у світі мало, повір мені. Варта своєї ваги в золоті. Візьми, візьми, — сказав він, наповнивши мій келишок і посунувши його назад до мене. — За встрєчу, — сказав він, піднявши власну чарку. — За нашу зустріч!
— А хіба не моя черга проголосити тост?
— Атож, твоя, —
