Щиголь - Донна Тартт
— Боюся, що справді так.
І таким груповим було в них мислення (зрозумілі тільки їм жарти й розваги, усі юрмилися навколо відео з канікул на чиємусь айфоні), що важко було уявити собі, як хтось із них пішов сам у кіно або обідає на самоті в барі; іноді дружнє відчуття такої комітетної єдності, а надто серед чоловіків, створювало в мене слабке враження того, що мене запросили на співбесіду з метою взяти на роботу. А вагітні жінки! «О, Тео! Хіба ж воно не чарівне?» — вигукнула Кітсі, несподівано тицьнувши мені в руки щойно народжене немовля своєї подруги, а я з жахом відсахнувся від нього, наче від запаленого сірника.
— О, знаєш, іноді нам, мужикам, треба до цього звикнути, — поблажливо сказав Рейс Ґольдфарб, побачивши мій дискомфорт і підвищивши голос, щоб перекричати скавуління й вовтузіння немовлят у тому куточку кімнати, який охороняли няньки. — Але повір мені, Тео, коли ти вперше береш свого малюка на руки, — сказав він, поплескавши по животу свою вагітну дружину, — твоє серце трохи надривається. Бо що сталося зі мною, коли я вперше побачив свого маленького Блейна… — личко вимазане чимось липким, незграбно вовтузиться йому біля ніг, — і заглянув у його глибокі сині оченята? Оченята, які можуть бути лише в немовлят? Я весь змінився. Я поринув у любов. Так, ніби йому сказав: еге, малий друзяко, та ти сюди прийшов, щоб усього мене навчити! І повір мені, перша його усмішка — я весь розтанув, як то буває з нами всіма. Правда ж, Лорен?
— Авжеж, — чемно відповів я, вийшовши на кухню і щедро плеснувши собі горілки.
Мого батька також дико нудило в оточенні вагітних жінок (одного разу його навіть звільнили зі служби за одне з зауважень на їхню адресу, гострі жарти про «свиноматок» не були популярними в його офісі), і, далекий від того, щоб розтанути від дитячої усмішки, він узагалі не міг терпіти ані малюків, ані немовлят, а тим більше сцени батьківської любові, коли жінки з тупими усмішками погладжували свої животи, а мужики пригортали до грудей своїх малюків, — він тоді виходив покурити або забивався в якийсь темний закуток, коли мусив бути присутнім на якомусь шкільному заході або дитячій вечірці. Мабуть, я успадкував від нього, а може, й від дідуся Декера цю огиду до необхідності розмноження, яка шумувала в моїй крові. Вона здавалася вродженою, вбудованою, генетичною.
Проспати ніч до ранку. Яке блаженство! Ні, дякую, Гобі, я вже їв, думаю, я зараз заляжу до ліжка зі своєю книжкою. Про що тільки не говорили ті люди, навіть чоловіки! На одну думку про вечір, проведений у Ґольдфарбів, мені хотілося так обдовбатися, щоб не підвестися з ліжка.
Коли я дійшов до Астор-плейс — гуркотіли африканські барабани, сварилися пияки, дим валував від вуличних продавців, — я відчув, як настрій мені поліпшується. Моє терпіння скінчилось — яка втішна думка! Ковтатиму лиш одну або дві пігулки на тиждень, щоб пережити найтяжчі хвилини примусового спілкування, і лише тоді, коли я справді їх потребуватиму. Щоб замінити наркотики, я став забагато пити, і це подіяло на мене не надто добре; ковтаючи опіати, я розслаблявся, ставав толерантним, був спроможний на все, міг годинами терпіти нестерпні ситуації, вислуховуючи настогидлу або цілком безглузду нісенітницю, не пориваючись вийти назовні й пустити собі кулю в лоб.
Але я не телефонував Джеромові дуже давно, і, коли пірнув у дверний портал крамниці, в якій продавали ковзани, щоб зателефонувати йому, мій дзвінок відразу пішов на голосову пошту, суто механічне повідомлення, що звучало зовсім не так, як його голос. «Може, він змінив номер?» — подумав я, почавши тривожитися після другого марного дзвінка. Такі люди, як Джером, — саме так і сталося з Джеком, що був перед ним, — можуть зникнути з мапи цілком несподівано, навіть якщо ти перебуваєш із ними в постійному контакті.
Не знаючи, що робити, я пішов униз по Сент-Марк до Томпкінс-сквер. Працюємо вдень і вночі, вхід дозволено лише особам, старшим за двадцять один рік. У даунтауні, де не тисли з усіх боків хмарочоси, вітер кусався сильніше, але небо було більш відкритим і дихати було легше. Мускулясті мужики вигулювали пари пітбулів, шастали розмальовані татуюванням дівчата в розмаяних сукенках, блукали волоцюги в подертих штанях, зуби через один, як у геловінського гарбуза, черевики обмотані скотчем. Перед крамницями вертушки з сонячними окулярами, браслетами з черепами та різнобарвними трансвеститськими перуками. Тут, безперечно, була потрібна мені точка, а може, й дві, але я не знав, де її шукати. Якщо вірити чуткам, то хлопці з Волл-стріт отоварювалися просто на вулиці, але я не знав, куди піти й до кого підійти, а крім того, хто продасть такий товар чужакові в рогових окулярах та з типовою для передмістя стрижкою, одягненого для того, щоб піти вибрати весільну порцеляну з Кітсі?
Неспокій серця. Фетишизм таємничості. Ці люди розуміли — як і я — задвірки душі, шепіт і тіні, гроші, що переходили з рук у руки, паролі, коди, друге «я», усі ті приховані втіхи, які підіймали життя над рівнем повсякденності й робили його вартим того, щоб жити.
Джером — я зупинився на хіднику перед дешевим суші-баром, щоб зібратися з думками, — Джером розповідав мені про якийсь бар із червоним дахом поблизу Святого Марка, здається, на авеню А абощо? Він завжди з’являвся звідти або зупинявся там, коли йшов до мене. Барменка торгувала там із-під прилавка, продаючи товар покупцям, які були готові заплатити подвійну ціну, щоб не купувати його на вулиці. Джером завжди постачав їй товар. Я навіть пам’ятав її ім’я — Катріна! Але тут, здавалося, навколо були самі лише бари.
Я пройшов угору по А й униз по Першій. Пірнув у перший-ліпший бар, який мав дах, невиразно схожий на червоний — жовто-коричневий, але колись він міг бути й червоним, — і запитав:
— Катріна тут працює?
— Ні, — відповіла мені дівка з рудим, наче підпаленим волоссям, що навіть не подивилася на мене, наливаючи за стійкою бару пиво.
Бабці з крамничними візками, що поснули, поклавши голови на свої вузли. Вітрина крамниці з блискучими мадоннами та постатями, виставленими там на Свято мерців. Сірі зграї голубів, що нечутно махають крильми.
— Ти знаєш, що думаєш тільки про це, ти знаєш, що думаєш тільки про це, — хтось тихо прошепотів мені на вухо.
Я обернувся й побачив кремезного негра, який широко всміхався, виставивши золотий зуб. Він тицьнув картку мені в руку: «Татуювання, бодіарт, пірсинг».
