Щиголь - Донна Тартт

— Гм… — Я бачив, він хотів, щоб я став розпитувати його про подробиці, але він так посміхався, що мені не дуже вірилося в те, де вона там дозволила йому ночувати. — Що ж, я радий, що тобі пощастило там улаштуватися. Вона щось говорила про мене?

— Атож, трохи було. — Він пирснув. — Власне, не так уже й мало. Бо ти не гнівайся, але я перекинув деякі речі на тебе.

— Радий, що зміг допомогти тобі.

— Ти правий! — Він урочисто дзенькнув своїм келишком об мій. — Дуже дякую! Якби ти вчинив так само, я нічого не мав би проти. Чесно кажу, бідолашна Ксандра, думаю, була рада, що я до неї прийшов. Хоч хтось до неї прийшов. Я хочу сказати, — він відсунув свою чарку, — там казна-що коїлося… її погані друзі… вона залишилася сама. Багато пила, боялася повернутися на службу. З нею могло статися що завгодно — жодних сусідів, страшно. Та й Бобо Сільвер — але Бобо виявився не таким уже й поганим мужиком. «The Mensh» — йому не так просто дали це прізвисько. Ксандра боялася його до смерті, але він не став вимагати, щоб вона віддала йому борг твого батька, серйозно вимагати, та й вимагати взагалі. А твій тато був у боргах по вуха. Мабуть, він розумів, у якому вона становищі, — твій батько пограбував її теж. Тож виявив себе чоловіком пристойним. Не став видушувати кров із ріпки. Але ті інші люди, її так звані друзі, були підлі, наче банкіри. «Ти мені винна!» — справді жорстко, по-падлючому узгоджено, страшно. Гірше, ніж він. Не так уже й багато була вона їм винна, але вони на неї насіли, — він грізно похитав головою і наставив на мене палець, — «чуєш, суко, ми не станемо чекати, ти ліпше відрахуй нам гроші», — ось так вони їй погрожували. Одне слово, добре, що я тоді до неї прийшов, бо я зміг їй допомогти.

— Допомогти як?

— Віддавши їй ті гроші, які в неї взяв.

— Ти їх не витратив?

— Звісно, витратив, — відповів він мені розважливо. — Бо коли кока в мене закінчилася, знаєш, що я зробив? Я поніс гроші до Джиммі зі збройової крамниці й купив більше. Я купував цей товар для себе й для Ембер — лише для нас двох. Дуже й дуже вродлива дівчинка, дуже невинна й особлива. Дуже юна також, їй було лише чотирнадцять років. Але за ту одну ніч у «МҐМ Ґранд» ми дуже зблизилися, сидячи на костюмі тата Кей Ті й розмовляючи. Ми навіть не поцілувалися! Розмовляли, розмовляли й розмовляли! Я тоді навіть плакав. Ми справді відкрили одне одному свої серця. І, — він притулив руку до грудей, — мені було дуже сумно, коли настав ранок, чому закінчилася така ніч? Бо ми ж могли б сидіти там і розмовляти вічно! І почуватися такими щасливими! Ось так ми зблизилися одне з одним лише за одну ніч. Одне слово — саме тому я пішов до Джиммі. Кока в нього була паскудною — і наполовину не така гарна, як у Стюарта й Лізи. Але всі вже чули про той вікенд у «МҐМ Ґранд», коли я мав стільки чудової коки. Тож люди посунули до мене. Їх підійшло до мене з десяток у перший день, коли я прийшов до школи. Усі вони стали тицяти мені гроші: «Ти мені дістанеш… Ти мені дістанеш… Ти дістанеш моєму братові… У мене синдром дефіциту уваги, мені треба, у мене важлива домашня робота…» Незабаром я вже продавав коку старшим футболістам і половині баскетбольної команди. Продавав і дівчатам, подругам Ембер та Кейті… Подругам Джордан, навіть студентам Лас-Веґаського університету. Я втратив гроші на кількох перших порціях, які продав, — не знав, скільки просити, продавав дуже дешево, хотів, щоб усі мене любили, ля-ля-ля! Та коли я все точно підрахував, то став багатим! Джиммі дав мені величезну знижку, він і сам заробив на цьому багато зелені. Я робив йому велику послугу, продаючи наркоту дітлахам, які боялися купувати її, боялися таких людей, як Джиммі, що її продавали. Кейті… Джордан… ці дівчата мали купу грошей. Були завжди раді зустрічатися зі мною. Кока — це не екстазі, я продавав і екстазі, але ця торгівля йшла нерівномірно, то відразу цілий жмут, то протягом кількох днів нічого, а на коку я мав багато постійних клієнтів, і вони зверталися до мене двічі або й тричі на тиждень. Я хочу сказати, лише Кейті…

— Ого!

Навіть через стільки років її ім’я звучало вагомо.

— Тож вип’ємо за Кейті!

Ми підняли келишки й випили.

— Яка красуня! — Борис зі стуком поставив келишок. — У мене йшла обертом голова, коли я наближався до неї. Я ставав п’яним, лише дихаючи з нею одним повітрям.

— А ти з нею спав?

— Ні… Хоч і намагався… Правда, одного разу вона мені добре попрацювала руками в спальні свого малого брата, вона була тоді п’яна й у чудовому настрої.

— Чувак, схоже, я невчасно поїхав.

— Звичайно, ти надто поквапився. Я тоді кінчив у штани, вона ще й змійку не встигла розстебнути. А скільки їй давали грошей, — сказав він, потягшись до мого порожнього келишка. — Дві тисячі на місяць! Стільки вона могла витрачати лише на шмотки. Але вона має їх уже дуже багато, навіщо купувати ще! Одне слово, на Різдво я жив, як ото показують у кіно, коли дзвенять монети й усюди знак долара. Мій телефон не переставав дзвонити. Усі були моїми найкращими друзями! Дівчата, яких я ніколи раніше не бачив, цілували мене й віддавали мені золоті прикраси з власних ший! Я ковтав усі наркотики, які в мене були, наркотики кожного дня й кожної ночі, насипав доріжки, довгі, як моя рука, а проте грошей у мене завжди вистачало. Я був наче «Обличчя зі шрамом»[159] нашої школи. Один із хлопців подарував мені мотоцикл, другий — потриманий автомобіль. Збираю свої манатки з підлоги, а з кишень випадають сотні доларів, і я не маю жодного уявлення, звідки вони.

— Як швидко ти навчився загрібати гроші!

— Не розказуй мені про це. Я завжди так навчаюся. Кажуть, що досвід — найкращий учитель, і це правда, але мені пощастило, що цей досвід мене не вбив. Іноді… здебільшого після того як вип’ю кухоль пива, я можу насипати собі доріжку або дві. Але здебільшого я цього не роблю. Випалив себе геть начисто. От якби ти зустрів мене