Щиголь - Донна Тартт
— Більш-менш.
— Ха! — Він відхилився назад і поклав руку на спинку дивана. — Кумедний старий світ, еге? Торгуєш антикваріатом? У старого гомика? Він узяв тебе партнером у свій бізнес?
— Та взяв.
— Грандіозне шахрайство, я чув.
— Точно.
Він подивився на мене згори вниз.
— Ти щасливий?
— Не дуже.
— Послухай тоді! У мене блискуча ідея! Іди працювати до мене!
Я засміявся.
— Ні, я не жартую! Ні, ні, — сказав він, владно примусивши мене замовкнути, коли я намагався урвати його, наливаючи ще одну чарку й посунувши її по столу до мене. — Скільки він тобі платить? Повір мені, я платитиму тобі вдвічі більше.
— Ні, я люблю свою працю. — Я ледве вимовляв слова, невже я справді так напився? — Мені подобається те, що я роблю.
— Справді? — Він підняв свого келишка до мене. — Тоді чому ти не почуваєшся щасливим?
— Я не хочу про це говорити.
— Чому не хочеш?
Я недбало махнув рукою.
— Тому що, — я втратив лік, скільки порцій горілки випив, — просто не хочу та й усе.
— Якщо не робота робить тебе нещасливим, тоді що? — Він перекинув у рот наступну чарку, гордо закинув голову й узявся за нову порцію оселедців. — Проблеми з грішми? З дівчиною?
— Не те й не те.
— Отже, справа в дівчині, — сказав він із тріумфом. — Я це знав.
— Послухай-но. — Я допив решту своєї горілки, ляснув долонею по столу — який же я геній, я не міг припинити всміхатися, мені спала на думку найкраща ідея за останні багато років! — Кінчаймо цю розмову. Ходімо зі мною! У мене для тебе великий сюрприз.
— Іти з тобою? — запитав Борис, видимо наїжившись. — Куди?
— Побачиш.
— Я хочу залишитися тут.
— Борисе…
Він піднявся, а тоді знов опустився на своє місце.
— Облиш, Поттере, — сказав він, підіймаючи руки. — Просто розслабся.
— Борисе! — Я подивився на юрбу в барі, ніби чекав якогось масового заворушення, а потім перекинув погляд на нього. — Мені остогидло сидіти тут. Я тут просидів кілька годин!
— Але ж, — роздратовано сказав він, — я звільнив цей вечір для тебе! Я мав нагальні справи! А ти вже йдеш?
— Я йду, і ти йдеш зі мною. Тому що, — я викинув руки вперед, — ти повинен побачити свій сюрприз!
— Сюрприз? — Він згорнув серветку в кульку й викинув її геть. — Який сюрприз?
— Ти побачиш. — Що з ним діється? Чи він забув, як ми полюбляли розважатись? — А зараз ушиваймося звідси.
— Чому? Тепер?
— А тому! — У барі стояв темний рев. Я ніколи не почував себе таким впевненим у собі у своєму житті, давно так не радів власній винахідливості. — Ходімо! Допивай!
— Нам і справді треба піти?
— Ти будеш задоволений. Обіцяю тобі. Ходімо! — сказав я, простягши руку й потрусивши його за плече, дуже приязно, як мені здалося. — Повір мені, це не якийсь обман, це сюрприз, який тобі дуже сподобається.
Він відхилився назад зі згорнутими руками й підозріло подивився на мене.
— Я думаю, ти сердишся на мене.
— Борисе, що за херню ти говориш. — Я був такий п’яний, що ноги в мене підігнулися, коли я почав підводитись, і я мусив ухопитися руками за стіл. — Не сперечайся. Просто ходімо та й усе.
— Я думаю, буде помилкою кудись із тобою піти.
— Чому? — запитав я, подивившись на нього напівзаплющеними очима. — То ти йдеш чи не йдеш?
Борис подивився на мене холодним поглядом. Потім ущипнув себе за ніс і сказав:
— Ти мені не скажеш, куди ми йдемо?
— Ні.
— Ти не заперечуватимеш, коли нас відвезе туди мій водій?
— Твій водій?
— Атож. Він мене чекає десь за три квартали звідси.
— Ну ти й жук! — Я подивився вбік і засміявся. — То ти маєш власного водія?
— Ти не заперечуєш, якщо ми візьмемо його з собою?
— А чому б я став заперечувати? — сказав я після короткої паузи.
Хоч я й був дуже п’яний, але поведінка Бориса примусила мене насторожитися: він дивився на мене з пильним і дивним розрахунком у погляді, якого я ніколи не бачив у нього раніше.
Борис допив горілку й підвівся.
— Гаразд, — сказав він, крутячи в пальцях незапалену сигарету. — Їдьмо, з’ясуємо, що за нісенітницю ти хочеш мені показати.
VI
Борис стояв так далеко, коли я відмикав парадні двері помешкання Гобі, ніби боявся, що коли я оберну ключ у замку, то весь будинок злетить у повітря. Його водій припаркувався перед будинком у другому ряду в клубах диму, який з’явився невідомо звідки. Як тільки ми сіли в автомобіль, розмова між Борисом і водієм відбувалася лише українською мовою, і знання розмовної російської, які я здобув за два семестри в коледжі, мені не допомогли.
— Заходь, — сказав я, ледве стримуючи усмішку.
Невже цей йолоп подумав, що я хочу напасти на нього, або викрасти його, або щось таке? Але він досі стояв на вулиці, з руками в кишенях пальта, дивлячись через плече на водія, якого звали чи то Генка, чи то Юрій, чи то Георгій, чи то хер його знає як.
— Що з тобою? — запитав я.
Якби я не так набрався, його параноя могла б розгнівати мене, але я вважав її лише кумедною.
— Ще раз прошу тебе сказати мені, чого ми сюди приваландалися? — запитав він, стоячи ще досить далеко від дверей.
— Ти побачиш.
— А ти живеш тут? — запитав він із підозрою, зазирнувши всередину вітальні. — Це твій дім?
Двері, коли я відчиняв їх, заскрипіли гучніше, ніж я сподівався.
— Тео, це ти? — гукнув Гобі з протилежного кінця будинку.
— Я.
Він був одягнений для вечері, в костюмі з краваткою — чорт, подумав я, може, в нього гості? Але тут я усвідомив, що ще не настав час вечері, а враження було таке, ніби вже третя ночі.
Борис обережно прослизнув за мною, тримаючи руки в кишенях пальта, залишивши парадні двері широко розчиненими позаду себе, дивлячись на великі базальтові урни, на канделябр.
— Гобі, — сказав я, він увійшов до вітальні з піднятими бровами, місіс Дефріз боязко тупцювала за ним, — привіт, Гобі, ти пам’ятаєш, я тобі розповідав про…
— Попчик!
Маленький білий клубочок, який із почуттям обов’язку дріботів до вхідних дверей, завмер на місці. Потім заскавулів на високій ноті й побіг так швидко, як тільки міг (а дуже швидко бігти він уже не міг), а Борис, гучно
