Щиголь - Донна Тартт
— То в чому ж проблема?
— На жаль, — я випив ковток води, — у нього щось інше на думці. Він думає, ми тут улаштували справжній підпільний конвеєр з продажу меблів, і хоче, щоб ми ділилися з ним прибутками. Замість зняти гроші з мого чека він знайшов літню жінку, улещує її по двадцять чотири години на добу, і він хоче, щоб ми використали її квартиру на…
Брови Гобі підскочили вгору.
— Підсадку?
— Атож, — підтвердив я, радий, що це сказав він, а не я. «Підсадкою» називали шахрайство, коли меблі фальшивого або дешевого антикваріату розміщували в приватних будинках — часто там, де жили літні люди, — щоб потім продати їх стерв’ятникам, які юрмляться біля смертного ложа, любителям легкої наживи, які так мріють пограбувати стареньку, котра конає біля кисневої подушки, що не розуміють: вони дозволяють пограбувати самих себе. — Коли я запропонував повернути його гроші, він звернувся до мене з такою контрпропозицією. Ми постачаємо меблі. Прибуток ділимо навпіл. Він приліпився до мене відтоді.
Гобі зблід.
— Але це ж абсурд.
— Так, — погодився я, заплющивши очі й ущипнувши себе за ніс. — Але він дуже наполягає. Тому я й раджу тобі…
— Хто ця жінка?
— Можливо, якась стара родичка абощо.
— Як її звуть?
Я притиснув склянку до скроні.
— Не знаю.
— Вона живе тут? У місті?
— Мабуть, що тут. — Мене не вельми влаштовувала ця лінія розпитувань. — Але хай там як, а ти викинь цього листа в сміття. Пробач, що я не сказав тобі цього раніше, але я справді не хотів турбувати тебе. Він стомиться від своїх спроб, якщо ми не будемо звертати увагу.
Гобі подивився на картку, потім на мене.
— Я її збережу. Ні, — різко заперечив він, коли я спробував урвати його, — цього більш ніж вистачить, щоб піти до поліції, якщо в нас виникне така потреба. Я більше не турбуюся за комод — ні, ні, — сказав він, піднявши руку, щоб мене зупинити, — це в нього не пройде, ти спробував залагодити свою помилку, а він хоче штовхнути тебе на кримінальний шлях. Чи давно це триває?
— Я не знаю. Думаю, місяців два, — сказав я, коли побачив, що він не відриває від мене погляду.
— Рів. — Він подивився на картку, зсунувши брови. — Я запитаю в Мойри. — Мойра було ім’я місіс Дефріз. — Ти мені скажеш, якщо він знову напише.
— Звичайно.
Я навіть подумати не міг, що сталося б, якби місіс Дефріз була знайома з Лусіусом Рівом або знала про нього, але, на щастя, я більше нічого не чув на цю тему. Мені дуже пощастило, що лист до Гобі був таким неясним. Але погроза, що причаїлася за ним, була очевидною. Було дурним припускати, що Рів виконає свою погрозу й звернеться до закону, бо — я нагадував собі про це знову й знову — його єдиним шансом здобути картину для себе було дозволити, щоб я забрав її зі своєї схованки.
І, як на зло, така ситуація вселяла мені ще більшу охоту мати картину у себе в руках, дивитися на неї, коли мені захочеться. Хоч я знав, що це неможливо, але я про це думав. У кожному помешканні, яке ми з Кітсі оглядали, я шукав потенційні місця схованки: високі полиці в буфетах, штучні каміни, широкі бантини, до яких можна було дістатися лише по дуже високій драбині, дошки підлоги, які легко можна було підняти. Уночі я лежав, дивлячись у темряву і мріючи про спеціально збудований вогнетривкий сейф, де я міг би зберігати свою картину замкненою в безпеці, або — ще абсурдніше — про потаємну комірку Синьої Бороди з контрольованим кліматом і замком із потаємною комбінацією.
Моє, моє. Страх, сотворіння собі ідола, охорона його. Захват і жах фетишиста. Цілком усвідомлюючи свій безум, я завантажив фотографії своєї картини в комп’ютер і телефон, щоб мати можливість на самоті милуватися її образом, клаптем сімнадцятого століття, стиснутим у крапки й пікселі, але чим чистішим було забарвлення, чим багатшим відчуття імпасто[156], тим більше я прагнув побачити саму річ, незамінний, розкішний, омитий світлом об’єкт.
Захищене від пилюки оточення. Безпека протягом двадцяти чотирьох годин. Хоч я намагався не думати про того австрійця, який двадцять років тримав жінку замкненою в підвалі, на лихо, це була саме та метафора, яка пасувала мені. А що, як я помру? Якщо потраплю під автобус? Чи не приймуть мій недоречний згорток за сміття й не вкинуть його в сміттєспалювач? Я три або чотири рази анонімно телефонував до свого сховища, аби переконатися в тому, що вже знав, ретельно дослідивши їхній сайт: вони зберігали температуру й вологість у межах, прийнятних для зберігання творів мистецтва. Іноді, коли я прокидався від сну, вся ця історія здавалася мені сновидінням, хоч потім я пригадував, що вона — безперечна реальність.
Та було годі навіть думати про те, щоб туди піти, адже Рів чатував, як кіт, коли я прослизну повз нього. Я мусив туди не потикатися. На лихо, через три місяці треба було платити черговий внесок за оренду комірки; і я не бачив найменшої можливості, щоб піти туди й заплатити особисто. Мені залишалося тільки попрохати Гришу або когось із хлопців піти туди і внести за мене гроші готівкою; я знав, що вони виконають моє прохання й не ставитимуть зайвих запитань. Але потім сталася друга нещаслива для мене подія: буквально за кілька днів до того, як я збирався попросити його про послугу, Гриша приголомшив мене несподіваною розмовою: я сидів сам у крамниці й підраховував недільний виторг, коли він прослизнув до мене, багатозначно похитав головою і сказав:
— Мажоре, мені треба поговорити з тобою.
— Говори.
— Ти маєш когось на хвості?
— Чого, чого?
Гришин їдиш і російська мова зі стічної канави, пропущені крізь м’ясорубку бруклінського діалекту й сленгу пісенного репу, утворювали таку суміш, що іноді я нічого не розумів, коли він звертався до мене.
Гриша голосно чмихнув.
— Я не певен, що ти правильно мене зрозумів, друже. Я запитав тебе, чи ти не вляпався в якусь історію. З законом?
— Стривай-но, — сказав я (я саме був посередині високого стовпчика цифр) і підняв голову від калькулятора. — Про що ти говориш?
— Тебе, брате, ні в чому не звинувачують? Мені це потрібно знати.
— Навіщо? Що сталося?
— Люди тут валандаються навколо твоєї крамниці, не відриваючи