Щиголь - Донна Тартт

Не те щоб ми з Кітсі також не були дуже різними людьми, але це й нормально: зрештою, як вельми розумно зауважив Гобі, хіба шлюб не має бути поєднанням суперечностей? Хіба я не мав принести нові починання в її життя, а вона — в моє? А крім того (переконував я себе), хіба для мене не настав час Рухатися Вперед, Змінити Ситуацію, відійти від саду, який був для мене закритий? Жити Теперішнім, Зосередитися на Сьогодні замість тужити за тим, чого я ніколи не зможу мати? Протягом років я нидів у теплиці руйнівної туги: Піппа, Піппа, Піппа, збудження й розпач, які ніколи не закінчувались, якісь не варті уваги події підкидали мене до зірок або занурювали в безмовну депресію; побачивши її ім’я на екрані мобілки або прочитавши надісланий нею мейл, підписаний «з любов’ю» (так Піппа підписувала кожне своє послання, хоч би кому вона його надсилала), я по кілька днів почувався на сьомому небі від щастя, а коли, телефонуючи Гобі, вона не просила покликати мене (а чом би вона мала мене кликати?), я впадав у глибокий розпач. Я був жертвою ілюзії, і я це знав. Гірше того, моє кохання до Піппи було перемішане нижче ватерлінії з моєю матір’ю, зі смертю моєї матері, з утратою матері й неможливістю її повернути. Сліпе дитяче бажання врятувати й бути врятованим, повторити минуле й зробити його інакшим жадібно присмокталося до неї. У цьому бажанні була розхитаність, була хвороба. Я бачив речі, яких не існувало. Я був лише за крок від якогось самотнього невдахи з трейлера замість власного помешкання, що волочиться за дівчиною, яку зустрів десь у торговельному центрі. Бо істина була в тому, що ми з Піппою бачилися хіба що двічі на рік; обмінювались електронними посланнями й есемесками, хоч і не дуже регулярно. Коли вона приїздила до Нью-Йорка, ми обмінювалися книжками і ходили разом у кіно; ми були друзями — й більш нічого. Моя надія на близькі взаємини з нею була цілком нереальною, тоді як мій смуток, моє розчарування були занадто моторошною реальністю. Але хіба можна було дозволити безнадійній, позбавленій будь-яких шансів на взаємне почуття одержимості отруїти всю решту мого життя?

Визволитися з-під її гніту було моїм свідомим рішенням. Я мусив багато чого втратити, як тварина, готова відгризти собі лапу, щоб визволитися з пастки. Але ж я досяг успіху, і на протилежному боці на мене чекала Кітсі, дивлячись своїм зацікавленим аґрусово-сірим поглядом.

Нам із нею було весело. Нам було добре. Вона вперше залишилася на все літо в Нью-Йорку, «вперше за все своє життя» — будинок у штаті Мен був замкнений, дядько Гаррі та кузени поїхали в Канаду на Мадленські острови, «а я тут трохи знудилася з мамою — о, будь ласка, забери мене куди-небудь. Чи не хочеш поїхати зі мною на пляж на ці вихідні?» Отож на вихідні ми поїхали до Іст-Гемптона, де заночували в домі її друзів, які проводили літо у Франції. А протягом тижня ми зустрічалися в центрі міста, коли в мене закінчувалася робота, пили ледь тепле вино на літніх верандах — безлюдні вечори в Трайбеці, хідники дихають жаром, і гарячий вітер із метро здуває іскри з кінчика моєї сигарети. Зате в кінотеатрах завжди панувала прохолода, як і в залі Кінга Коула[152], й в «Устричному барі» біля центрального вокзалу. Двічі на тиждень — у капелюшку, рукавичках, у кедах-перселлах та акуратній спідничці, натершись від голови до ніг кремом проти засмаги (бо в неї, як і в Енді, була алергія на сонце), вона сідала у свій чорний «міні-купер», багажник якого був спеціально перероблений так, щоб у ньому поміщалася сумка з ключками для гольфа, і їхала до Шиннекока або Мейдстоуна. Та, на відміну від Енді, вона щебетала й пурхала, нервово сміялася з власних жартів, здавалося, привид батька витав над нею, передаючи їй свою енергію, але без його відстороненості та іронії. Її досить було напудрити й наліпити їй на обличчя мушку, і ви побачили б перед собою версальську фрейліну з білою шкірою та рожевими щоками, гарненьку сміхотливу дівчину. І в місті, і за містом вона носила коротенькі лляні сукні, урізноманітнюючи їх вінтажними крокодиловими сумочками бабусі, і вкладала папірці зі своїми ім’ям та адресою в «лубутени» на височезних підборах, у яких шкутильгала, долаючи біль, — на той випадок, якщо скине їх, щоб потанцювати або поплавати, й забуде, де їх залишила: сріблясті черевички, гаптовані черевички, гостроносі й прикрашені стрічками, по тисячі доларів за пару. «От мурло!» — кричала вона зі сходів мені навздогін, коли о третій годині ранку, наковтавшись по саму зав’язку рому з кока-колою, я нарешті вибігав від неї на вулицю, щоб упіймати таксі, бо наступного дня мене чекала робота.

Вона першою запропонувала, щоб ми одружилися. Ми з нею їхали на вечірку. «Шанель № 19», світло-блакитна сукня. Ми вийшли на Паркову авеню, трохи сп’янілі від коктейлів, які вже випили вдома, й вуличні ліхтарі спалахнули в ту мить, коли ми вийшли на вулицю, і ми завмерли на місці й подивились одне на одного: то це ми зробили? Ця мить була такою несподіваною, що ми обоє істерично зареготали — враження було таке, ніби світло виливалося з нас, ніби ми були тим двигуном, який давав електричний струм Парковій авеню. І тоді Кітсі схопила мене за руку й сказала:

— Ти знаєш, що нам треба зробити, Тео?

Я точно знав, що вона хотіла мені сказати.

— Ти в цьому переконана?

— Так, переконана! А ти так не вважаєш? Я думаю, мама буде щасливою!

Ми навіть не призначили дату. Ми знову й знову змінювали її залежно від завантаженості церкви, зайнятості певних учасників урочистості, без яких годі було обійтися, ще в когось там то важливий турнір, то пологи, то біс його знає що. Таким чином наше весілля стало розростатися до велетенських розмірів — чисельністю в кількасот гостей, вартістю в багато тисяч, костюми й хореографія, як на бродвейській виставі, — я не міг збагнути, як наше весілля набуло таких грандіозних масштабів. Я знав, що іноді за весілля, яке виходить із-під контролю, звинувачують матір нареченої, а проте місіс Барбур не мала до цього жодного стосунку, вона тепер майже не виходила зі своєї кімнати й від свого кошика з рукоділлям, ніколи не відповідала на телефонні дзвінки, не приймала запрошень і навіть більше