Щиголь - Донна Тартт

Натомість перспектива подорожі з Кітсі по крамницях «Тіффані», щоб скласти для гостей список подарунків, які ми хотіли б одержати на весілля, здавалася мені надзвичайно легкою справою. Мовляв, ми зустрінемося з весільним консультантом, покажемо йому все, що нам подобається, а потім попідруч подамося разом на різдвяний ланч. Натомість — цілком несподівано — виявилося, що нам треба буде проштовхуватися крізь густі юрби в одному з найбільш переповнених у п’ятницю перед Різдвом магазинів на Мангеттені: у ліфтах штовханина, на сходах штовханина, усюди косяки туристів, різдвяні покупці обліплюють прилавки-вітрини шаром у п’ятеро-шестеро людей, купуючи наручні годинники й шарфи, жіночі сумочки та каретні годинники, книжки з етикету та інші розмаїті товари характерного «тіффанівського» зеленаво-блакитного кольору. Ми протягом кількох годин блукали по п’ятому поверху в супроводі весільної консультантки, яка так тяжко працювала, щоб забезпечити нам бездоганне обслуговування й допомогти зробити впевнений вибір, що, здавалося, нас переслідувала («Візерунок на порцеляновому сервізі має виражати саму суть вашого подружжя, бути важливим ствердженням вашого стилю»), тоді як Кітсі металася від одного набору до іншого: золотий обвід!.. е ні — синій; стривай-но… яким був перший? Восьмигранний — чи це не занадто? А консультант була тут як тут зі своїми глибокими екзегезами: урбаністична геометрія… романтичні квіткові візерунки… позачасова елегантність… яскраві зблиски… і хоч я постійно з усім погоджувався, цей чудовий і он той чудовий, я прийму будь-яке твоє рішення, Кітс, консультантка показувала нам усе більше й більше наборів, вочевидь, сподіваючись одержати від мене твердіший вияв переваги, делікатно пояснюючи мені чудові якості кожного, позолочена бронза тут, а он там ручне фарбування рамок, аж поки я мусив прикушувати язик, аби не казати того, що справді думаю: попри майстерність виготовлення речей, для мене байдужісінько, яку конструкцію вибере Кітсі, ікс чи ігрек, бо в тому, що стосувалося мене, воно було абсолютно однаковим: новим, нецікавим, мертвим на дотик, не кажучи вже про ціну — вісімсот доларів за вчора виготовлену тарілку? Одну тарілку? Можна купити чудовий сервіз вісімнадцятого століття за невелику частку ціни цього холодного, блискучого, щойно виготовленого товару.

— Але ж не можуть вони подобатися тобі всі однаково! Звичайно, я віддаю перевагу арт-деко, — сказала Кітсі, звертаючись до продавчині, яка слухняно нависла над нею, — та хоч як такий стиль подобається мені, він може не зовсім нам підійти. — І вона обернулася до мене: — А якою буде твоя думка?

— Я погоджуся з усім, чого ти захочеш. Справді погоджуся, — сказав я, засунувши руки в кишені й дивлячись убік, доки вона стояла, шанобливо блимаючи на мене очима.

— Ти здаєшся дуже нервовим. Я хочу, аби ти сказав мені, що тобі подобається.

— Так, але…

Я розпакував так багато порцеляни з розпродажів після похоронів та розлучень, що був якийсь невимовний смуток у цих осяйних новісіньких вітринах, які мовчки запевняли, нібито блискучий новий столовий посуд обіцяє таке саме блискуче і вільне від трагедій майбутнє.

— Китайський посуд? Чи «Птахи Нілу?» Скажи, Тео, я знаю, один із них тобі більше подобається.

— Ви не помилитесь, вибравши будь-який з них. Обидва вони яскраві й незвичайні. Проте цей ось простіший, на повсякдення, — сказала консультантка підбадьорливо, у її свідомості, либонь, простіший було ключовим словом для спілкування з розгубленими й вередливими женихами. — Він справді простий і дуже нейтральний.

Здавалось, у її протоколі записано, що нареченому дозволено обирати тільки порцеляну для щоденних потреб (очевидно, для пиятик з нагоди Супербоулу[146], які я влаштовуватиму з хлопцями, ха-ха!), тоді як посуд для «врочистих випадків» було дозволено обирати лише справжнім експертам — дамам.

— Годиться, — сказав я сухішим тоном, аніж хотів, коли зрозумів, що вони чекають, аби я що-небудь сказав.

До примітивного білого сучасного посуду я не міг відчути великого ентузіазму, а надто коли його продавали по чотириста доларів за тарілку. Це нагадало мені про милих стареньких бабусь в одязі від «Мерімекко»[147], яких я іноді зустрічав у «Ріц Тавері»[148]. Вдови в тюрбанах, із леопардовими браслетами та скрипучими голосами, що мріють переселитися до Маямі, чиї квартири наповнені меблями з тонованого скла та хромованої сталі, які в сімдесятих роках їхні декоратори купували для них за вартістю доброї «королеви Анни», але (я мусив неохоче повідомляти їм це) які не зберегли своєї ціни й тепер не можуть бути продані навіть за половину тих грошей, що було за них заплачено.

— Порцеляна. — Весільна консультантка провела по краю тарілки нігтем із нейтральним манікюром. — Знаєте, як я хочу, щоб мої подружжя думали про срібло, кришталь і порцеляну? Як про складник ритуалу завершення дня. Це вино, розваги, ніжність родинного життя. Сервіз із вишуканої порцеляни — це прямий шлях до того, щоб надати вашому шлюбу стилю й романтики.

— Я згоден, — сказав я.

Але ця думка мене вжахнула. Й усунути її неприємний смак не змогли навіть дві порції «Кривавої Мері», які я випив у «Фреда».

Кітсі дивилася на сережки з сумнівом, як мені здалося.

— Гаразд, я надіну їх на весілля. Вони чудові. І я знаю, що вони належали твоїй матері.

— Я хочу, аби ти наділа те, що тобі до вподоби.

— Я тобі скажу, що я думаю. — Вона грайливо потяглася через стіл і взяла мою руку. — Я думаю, тобі треба передрімати.

— Однозначно, — сказав я, притиснувши її долоню до свого обличчя і згадавши про те, як мені пощастило.

ІІ

Це сталося дуже швидко. Не минуло й двох місяців після мого обіду в Барбурів, а ми з Кітсі вже бачилися практично щодня — ходили на тривалі прогулянки, обідали (іноді в «Матч 65» або в «Ле Більбоке», іноді сандвічами на кухні) і розмовляли про давні часи: про Енді та дощові неділі, коли ми грали в «Монополію» (ви двоє були такими підлими… я проти вас була наче Ширлі Темпл[149] проти Генрі Форда й Джей Пі Моргана…), про ту ніч, коли вона плакала, бо ми примусили її дивитися «Хеллбоя» замість «Покагонтас»[150], і наші стражденні вечори в строгих костюмах — для двох малих хлопчиків, звичайно ж, було справжньою мукою сидіти, наче скуті, в яхт-клубі, цмулячи кока-колу з лаймом, тоді як містер Барбур нишпорив неспокійним поглядом по залі, видивляючись свого улюбленого офіціанта Амадео, з яким він полюбляв практикувати свою кумедну іспанську мову в дусі Шав’є Кугата[151]… шкільні друзі, вечірки, нам із нею завжди було про що поговорити, чи пам’ятаєш те, чи пам’ятаєш се, чи пам’ятаєш, коли ми… не те що з Керол Ломбард,