Щиголь - Донна Тартт

Я витріщив на нього очі. У горлі мені геть пересохло, а серце закалатало так швидко, що я міг думати лише про те, щоб сидіти дуже тихо й сподіватися, що його ритм уповільниться.

— Тепер ти розлютився, — сказав Борис смиренним голосом. — Ти готовий убити мене.

— Ти що намагаєшся мені сказати?

— Я…

— Що ти мав на увазі оцим підмінив її?

— Послухай, — сказав він, нервово озираючись навколо. — Пробач мені. Я знав, що це погана думка — нюхати наркоту разом. Я знав, що це може скінчитися катастрофою. Але, — він нахилився вперед і поклав руки на стіл, — я почував себе через це препогано, повір. Хіба я прийшов би до тебе, якби мене не мучили докори сумління? Хіба вигукнув би твоє ім’я на вулиці? А коли я кажу, що хочу повернути тобі свій борг, я це кажу цілком серйозно. Я хочу тобі його повернути. Бо ця картина допомогла мені збити статок, вона зробила мене…

— Що ж тоді лежить загорнуте в сховищі у передмісті, де я його поклав?

— Що? — вигукнув він, піднявши брови, й відсунувся назад на своєму стільці, а тоді подивився на мене, задерши підборіддя. — Ти жартуєш зі мною? Стільки минуло часу, а ти жодного разу?..

Але я не міг йому відповісти. Губи в мене ворушилися, але жоден звук із рота не вилітав.

Борис ляснув по столу.

— Ти йолоп. Ти хочеш сказати, що жодного разу не розгортав свій згорток? Як ти міг не дивитися, що там у тебе лежить?..

Коли я все ще нічого йому не відповів, затуливши обличчя долонями, він потягся через стіл і поторсав мене за плече.

— Це правда? — збуджено запитав він, намагаючись зазирнути мені у вічі. — Жодного разу? Не розгорнув його, щоб подивитися?

У задній кімнаті пролунав жіночий зойк, безглуздий і пустий, а за ним гримнув так само безглуздий чоловічий сміх. Потім гучно, як скрегіт пилки, задеренчав блендер у барі — і деренчав, не змовкаючи, протягом надто тривалого часу.

— Ти не знав? — запитав Борис, коли гуркіт нарешті стих. У задній кімнаті пролунав сміх та оплески. — Як ти міг не…

Але я не міг промовити жодного слова. Численні графіті на стінах, ярлики й каракулі, пияки з хрестиками замість очей. Десь далеко пролунав хрипкий спів — давай, давай, давай. Стільки всього навалилося на мене відразу, що я насилу міг відновити дихання.

— Стільки років? — сказав Борис, спохмурнівши. — І ти жодного разу…

— О Боже.

— Ти в нормі?

— Я… — Я похитав головою. — Звідки ти довідався, що я її маю? Звідки? — повторив я, коли він мені не відповів. — Ти нишпорив у моїй кімнаті? Моїх речах?

Борис подивився на мене. Потім занурив обидві руки у волосся й сказав:

— Ти з п’яного розуму втрачаєш пам’ять, Поттере, ти це знаєш?

— Не вигадуй, — сказав я після недовірливої мовчанки.

— А я й не вигадую, — лагідно сказав він. — Я алкоголік! І я це знаю. Я став алкоголіком із десяти років, коли вперше випив. Але ти, Поттере, — ти схожий на мого батька. Коли він вип’є, він втрачає розум, ходить хтозна-де, робить те, чого не може запам’ятати. Розбиває автомобіль, лупцює мене, встряє не в одну бійку, прокидається з переламаним носом і часто в якомусь іншому місті, лежачи на вокзальній лаві…

— Я такого не роблю.

Борис зітхнув.

— Ні, не робиш, але пам’ять тебе підводить. Як і його. І я не кажу, що ти зробив щось погане або вчинив насильство, ти не схильний до насильства, як він, але з тобою буває — ну як, наприклад, тоді, коли ми пішли на гральний майданчик біля «Макдональдса», в дитячий куточок, і ти був такий п’яний та опухлий, що якась леді покликала копів, і мені довелося швидко забрати тебе звідти, й ми півгодини стовбичили у «Вол Марті», роздивляючись шкільні олівці, а потім сіли на автобус, а потім довго сиділи на автобусній зупинці, і ти хіба щось пам’ятаєш про той вечір? Бодай про якусь одну подію? «„Макдональдс“, Борисе? Який „Макдональдс“?» Або, — сказав він, жадібно вдихаючи наркотик і перебиваючи мене, — чи пам’ятаєш ти той день, коли ти набрався мов чіп і потяг мене на «прогулянку в пустелі»? О’кей, ми пішли на ту прогулянку. Чудово. Але ти був такий п’яний, що ледве міг переставляти ноги, а температура була за сто п’ять градусів[162]. І ти стомився від ходьби й ліг обличчям на пісок. І став просити мене, щоб я залишив тебе помирати. «Залиш мене, Борисе, залиш». Пам’ятаєш це?

— Повернися до суті.

— Що я можу сказати? Ти був нещасливий. Постійно напивався до втрати пам’яті.

— І ти так само.

— Так, я пригадую. Як я проїхав сходами обличчям донизу. Пам’ятаєш? Або як отямився за кілька миль від дому, ноги стримлять із кущів, і як я туди потрапив — невідомо. А однієї ночі, смертельно п’яний, я відіслав Спірсецькій мейл, стверджуючи, що вона найвродливіша жінка на світі і я безумно в неї закоханий, а я тоді й справді був у неї закоханий. Наступного дня в школі, ледь живий від похмілля, я почув, як вона мене гукає: «Борисе, Борисе, мені треба поговорити з тобою». — «Поговорити про що?» І вона, така добра й делікатна, намагається обережно мене віднадити. Мейл? Який мейл? Я абсолютно нічого не пам’ятав. Стояв там, густо почервонівши, а вона подала мені відксерений текст із поетичної збірки й порадила закохуватись у дівчат мого віку! Не заперечую — я робив чимало дурниць. Дурніших, аніж ти. Але я, — сказав він, розмахуючи цигаркою, — я намагався розважатись і бути щасливим. А ти намагався померти. Це різні речі.

— Чому мені здається, що ти намагаєшся ухилитись від теми?

— Я ж тебе не засуджую! Ми обидва тоді вчинили чимало дурниць. Дурниць, яких ти, можливо, й не пам’ятаєш. Ні, ні, — швидко сказав він, побачивши вираз мого обличчя. — Я, власне, не про це. Хоч мушу признатися, ти єдиний хлопець, із яким я будь-коли спав!

Я сердито виплюнув сміх, наче закашлявся або щось потрапило мені не в те горло.

— Щодо цього, — Борис зневажливо відкинувся назад на своєму стільці, затиснувши ніздрю, — то я думаю, в тому віці так буває іноді. Ми були юні, й нам хотілося мати дівчат. Я думаю, можливо, тобі здалося, що це щось зовсім інше. Але стривай, — швидко сказав він і вираз його обличчя змінився, коли я відсунув стільця, щоб підвестися й