Звіяні Вітром (том 1) - Маргарет Мітчелл

У Мімозі всі були дуже привітні з нею і хотіли накинути їй зерна кукурудзи - просто так, не за гроші. Коли вона поклала зелену банкноту на стіл, фонтейнівський темперамент спалахнув і брати категорично відмовилися від грошей. Скарлет узяла зерно, а доларового папірця нишком таки тицьнула Селлі в руку. Селлі тепер була зовсім не схожа на ту, якою Скарлет побачила її вісім місяців тому, коли сама тільки-но повернулася додому. Тоді Селлі теж була бліда й сумна, але все-таки виглядала куди жвавіше. А тепер ця жвавість де й поділася,- здавалось, поразка у війні позбавила її будь-якої надії.

- Скарлет,- прошепотіла вона, стискаючи банкноту,- що з нами сталося? За що ми воювали? Ох, мій бідний Джо! Бідне моє дитя!

- Я не знаю, за що ми воювали й не хочу знати,- відказала Скарлет.- Мене це не обходить, і ніколи не обходило. Війна - чоловіча справа, а не жіноча. Все, що мене зараз турбує,- це як виростити добрий урожай бавовни. Тож візьми цього долара та купи малому Джо якусь одежину. Вона йому придасться, Бог свідок. Я не збираюся оббирати вас, хоч би як Алекс і Тоні розпинались у своєму благородстві.

Брати провели її до візка й галантно, дарма що це й не узгоджувалося з; їхнім руб’ям, підсадили на передок, суто фонтейнівська веселість так і прискала з них,, але Скарлет, їдучи з Мімози, аж здригалася, коли згадувала їхні нестат- ки. їй так оприкріли нужда й скрута! Яка втіха була б побачити людей заможних, що не мусять клопотатись про шматок хліба!

Кейд Калверт уже повернувся у свій Сосноквіт, і Скарлет, піднявшись сходинками на веранду старого будинку, в якому вона так часто танцювала давньої щасливої пори, і глянувши Кейдові в обличчя, побачила там знак смерті. Змарнілий страшно, він напівлежав у кріслі на осонні, поклавши плед на коліна, й раз по раз бухикав, але при появі Скарлет просвітлів. Невеличка застуда гнітить груди, пояснив він, силкуючись підвестись їй назустріч. Це від того, що часто спав на землі під дощем. Та скоро застуда пройде, і він теж візьметься за роботу.

Кетлін Калверт, вийшовши на їхні голоси з будинку, глянула на Скарлет поверх братової голови, і гостя прочитала в цьому пог/іяді розпач і безнадію. Кейд, може, й не знав, але Кетлін знала. Сосноквіт був занехаяний, скрізь буяли бур’яни, на полях пробилися самосійні сосонки, дім стояв занедбаний і незатишний. Кетлін дуже схудла й трималася трохи насторожено.. ‘

Кетлін і Кейд мешкали в цьому мовчазному й на диво лункому домі разом з чотирма своїми однокровними сестричками, мачухою-янкі та Гілтоном, управителем, теж родом з Півночі. Скарлет ніколи не відчувала особливої прихильності до Гілтона, як і до їхнього управителя в Тарі,

Джонаса Вілкерсона, але тепер, коли Гілтон неквапливою ходою підійшов і привітав її, як рівний рівну, відчула до нього просто відразу. Давніше йому була властива та сама суміш догідливості й зухвальства, що й Вілкерсонові, однак нині, коли містер Калверт і Рейфорд загинули на війні, а Кейд був ледь живий, він відкинув усю свою догідливість. Друга дружина містера Калверта так і не зуміла привчити навіть челядників-негрів, щоб поважали господарів, тож як їй було сподіватися на повагу підлеглої особи білої шкіри?

- Містер Гілтон дуже нам прислужився, що не покинув нас у ці скрутні часи,- промовила Калвертова вдова, помітно хвилюючись і скоса поглядаючи на мовчазну пасербицю.- Дуже прислужився. Мабуть, ви чули, що він двічі порятував наш дім, коли тут був Шерман. Я й не знаю, як би ми дали собі раду без нього, адже в нас нема грошей, і Кейд…

Бліде обличчя Кейда зайшлося гарячою барвою, а Кетлін опустила довгі вії і стисла уста. Скарлет розуміла, яка безсила лють пече їх двох, що вони мусять почувати себе вдячними управителеві-янкі. А місіс Калверт ледве стримувала сльози. Знову вона сказала щось недоречне. Завжди в неї так. Проживши у Джорджії цілих двадцять років, вона й досі не навчилася розуміти південців. Ніколи вона не знала, чого не слід говорити своїм пасербам, та хоч би що вона сказала, хоч би як повелася - вони були з нею незмінно чемні. Подумки вона присягалася, що забере своїх дітей з собою і поїде до кревняків на Північ, назавжди розпрощавшись із цими незбагненними гонористими південцями.

Після такої гостини Скарлет уже не вабило відвідати Тарлтонів. Тепер, коли всі четверо братів полягли на війні, коли особняк їхній згорів і решта родини тулилася в будиночку управителя, вона ніяк не могла зважитись на візит до них. Але Сьюлін і Керрін усе вмовляли її, і Мелані сказала, що це не по-сусідському - не привітати містера Тарлтона, який вернувся з війни, отож котроїсь неділі вони таки вибралися до Тарлтонів.

Ці відвідини виявилися найприкрішими з усіх.

Наближаючись до руїн будинку, вони побачили Беатріс Тарлтон, що в подертій амазонці, з батогом під пахвою, сиділа на огорожі вигону, понуро втупившись у нікуди. Поруч з нею примостився клишоногий малоросток-негр, колишній об’їждчик коней, такий самий похнюплений, як і вона. Загорода, в якій завжди було повно непогамовних лошаків та статечних породистих кобил, тепер порожнюва- ла - у ній походжав один-єдиний мул, на якому містер Тарлтон повернувся з війни.

- Я просто не знаю, до чого взятися, відколи не стало моїх голуб’ят, їй-бо,- мовила місіс Тарлтон, злазячи з огорожі. Хтось сторонній подумав би, що вона має на думці чотирьох своїх полеглих синів, але дівчата з Тари розуміли: мова йде про коней.- Усі до одного мої красені загинули. І моя бідолашка Неллі! Якби хоч Неллі лишилася! Ні, анікогісінько нема, тільки цей клятий мул у загороді. Ну ж і клятий мул! - повторила вона, обурено дивлячись на сухоребре створіння.- Це образа пам’яті моїх породистих голуб’ят - мати замість них мула в загороді. Мули - це протиприродні виродки, треба б законом заборонити, щоб їх не розводили.

З управителевого будиночка вийшов Джім Тарлтон, якого насилу можна було впізнати за кущистою бородою, і привітався до гостей, поцілувавши кожну з дівчат, а слідом висипало четверо рудоволосих його дочок у полатаних сукнях, спотикаючись через добрий десяток чорних і рябих гончаків, які з гавкотом