Звіяні Вітром (том 1) - Маргарет Мітчелл
- Гадаю, завзяття їм не бракує,- не без гордості заявила Мелані.- Правда, Скарлет?
Скарлет притакнула головою, відчуваючи похмуру втіху й гордощі за це місто, яке стало їй другою домівкою. Френк має рацію, в цьому місті й справді і гамору багато, й зухвалості, але саме за це вона його й уподобала. Воно не було схоже на застиглі у своїй манірності старіші міста, буяння життя в ньому відповідало її власному темпераментові. “Я сама як Атланта,- подумалось їй.- Щоб зломити мене, треба чогось більшого, ніж янкі та пожежі”.
- Якщо тітонька Туп вернеться до Атланти, нам, Скарлет мабуть, теж треба було б туди вернутися й оселитися з нею,- сказала Мелані, урвавши плин її думок.- Сама вона там помре зі страху.
- Але як же я можу всіх тут покинути, Меллі? - роздратовано заперечила Скарлет.- Якщо ти так переживаєш за неї - їдь собі. Я тебе не триматиму.
- Ой, я зовсім про це забула, дорогенька! - скрикнула Мелані, зашарівшись від збентеження.- І треба ж бути такою бездумною! Звичайно, ти не можеш покинути Тару… Та й, гадаю, дядько Пітер з куховаркою зуміють подбати про тітоньку.
- А ти можеш і поїхати,- тільки й мовила Скарлет.
- Ти ж знаєш, я тебе не покину,- відповіла Мелані.- Та й мені без тебе там було б страшно…
- Ну то дивись. Але мене ти нізащо не затягнеш назад до Атланти. Скоро вони поставлять там кілька будинків, як вернеться Шерман і знову їх спалить.
- Він не вернеться,- зауважив Френк, мимоволі спохмурнівши.- Він пройшов через увесь штат до узбережжя. Цього тижня янкі зайняли Саванну й начебто вступили до Південної Кароліни.
- То вони зайняли Саванну!
- А так. Що ж, леді, це було неминуче. Там не було кому боронити місто, хоч до війська забрали всіх до одного, хто тільки міг переставляти ноги. А чи ви знаєте, що коли янкі посувалися на Мілледжвілл, наші мобілізували усіх курсантів з військових училищ, навіть зовсім молоденьких, та ще й випустили в’язнів з тюрем для поповнення бойових частин? Атож, випустили всіх, хто погодився піти на фронт, і пообіцяли помилування тим, хто дотягне до кінця війни. Мене аж мороз бере поза шкірою, як подумаю, що молоденькі курсантики виступають пліч-о-пліч з горлорізами та крадіями.
- Повипускали злодіїв, щоб могли нас грабувати?!
- Нема чого хвилюватись, міс Скарлет. Вони далеко звідси, і, крім того, з них виявилися непогані вояки. Мені здається, як хто злодій, то це ще не означає, що він не може бути добрим солдатом, ге ж бо?
- Гадаю, це дуже правильно зробили,- тихо зауважила Мелані.
- А я не згодна,- рішуче заявила Скарлет.- У нас тут і так скрізь аж кишить злодіїв, не кажучи вже про янкі та…- Вона вчасно стримала себе, але чоловіки, здогадавшись, приснули сміхом, а хтось із них договорив за неї: “…Не кажучи вже про янкі та нашу інтендантську служ бу”,- що змусило Скарлет почервоніти.
- А де був генерал Гуд зі своїм військом? - поспішила їй на порятунок Мелані.- Чом він не оборонив Саванну?
- Але ж, міс Мелані,- розгублено мовив Френк з ноткою докору в голосі.- Генерал Гуд зовсім не на цій ділянці фронту. Він вів бої у Теннессі, намагаючись відтягти туди янкі з Джорджії.
- І мудро ж він усе це придумав! - саркастично кинула Скарлет.- Дозволив цим клятим янкі пройти через весь наш край, а нам для оборони залишив самих хлопчаків та дідів з внутрішньої гвардії!
- Дочко, які вислови ти собі дозволяєш! раптом пробудився Джералд.- Твоя мати буде прикро вражена.
- А ці янкі таки й є кляті! - запально повторила Скарлет.- І я й не збираюся називати їх інакше.
Від згадки про Еллен усім стало якось моторошно і розмова урвалася. Цього разу становище знов урятувала Мелані.
- А коли ви були в Мейконі, то чи не бачили там Індії та Душки Вілкс? Може, вони… може, вони мали звістки від Ешлі?..
- Але ж, міс Меллі, якби я щось довідався про Ешлі, то з цією новиною негайно примчав би з Мейкона до вас,- докірливо мовив Френк. Ні, вони не мали ніяких звісток але… Але вам і нема чого журитися за Ешлі міс Меллі Я знаю, ви давно вже нічого не чули від нього, тільки ж як ви можете сподіватись новин від чоловіка, коли він сидить у таборі військовополонених? А у таборах в янкі, між іншим, зовсім не такі кепські умови, як у наших. Принаймні в янкі вдосталь харчів і не бракує ліків та укривал. Не те що в нас, коли ми навіть самі себе не маємо чим прогодувати, де вже там, щоб полоненим вистачало!
- Та я знаю, що в янкі вдосталь харчів! - гірко вигукнула Мелані.- Але ж полонених вони не годують як треба. І ви добре це знаєте, містере Кеннеді. А те, що ви кажете, то просто, щоб мене заспокоїти. Ви знаєте, що наші хлопці замерзають там до смерті, і голодують, і помирають без лікарів та медикаментів, а все лише тому, що янкі смертельно нас ненавидять! О, якби ж то ми могли викоренити цих янкі всіх до одного! Я ж то знаю, що Ешлі вже…
- Не кажи цього! - скрикнула Скарлет, серце в якої мало не вискочило з грудей. Поки ніхто не сказав уголос: “Ешлі помер”,- у душі в неї жевріла надія, що він таки живий. Але вона була певна, що тільки-но почує від когось ці два слова, як його враз не стане.
- Та не тривожтесь ви так за свого чоловіка, місіс Вілкс,- заспокійливо мовив одноокий солдат.- Я он теж потрапив у полон після першої битви під Манассасом, і до того, як мене обміняли, сидів у таборі. А годували нас там самими смаколиками: смажені кури, свіженьке печиво…
- Щось мені здається, ви прибріхуєте,- сказала Мелані з легеньким усміхом - Скарлет уперше відчула в її голосі ледь помітну грайливу нотку при звертанні до чужого чоловіка.- Хіба не правда?
- Та правда, що там казати,- погодився одноокий сміючись і плескаючи себе по коліну.
- Якби ви перейшли
