Звіяні Вітром (том 1) - Маргарет Мітчелл

- Та замовкни, ради Бога! - вигукнула Скарлет.

- Тобі легко говорити! - схлипуючи, відказала Сьюлін.- Ти ж була заміжня, і в тебе є дитина, і кожен знає, що ти мала когось, хто тебе любив. А що я? Але тобі не соромно витикати мені в очі, що я стара діва, хоч ніякої моєї вини в цьому нема! Це просто гидко з твого боку.

- Та замовкни! Ти знаєш, я терпіти не можу скиглійок. І можеш бути певна, що твій старий Рудань зовсім не загинув, а скоро об’явиться й візьме тебе заміж. На щось більше в нього не стане глузду. Але як на мене, то я воліла б лишитися старою дівою, аніж мати такого чоловіка.

На часину у візку запала тиша. Керрін, заспокоюючи сестру, машинально погладжувала їй руку, а сама думками поринула на три роки назад, коли вона верхи роз’їжджала путівцями поряд з Брентом Тарлтоном. Очі її поблискували в якомусь дивному збудженні.

- І як то житиметься на Півдні без наших славних хлопців? - сумно докинула Мелані.- А яким став би Південь, якби вони лишилися живі! Нам так прислужилася б їхня мужність, енергія, розум! Ми всі, Скарлет, хто має малих синів, повинні так їх виховати, щоб вони були такі самі хоробрі, як їхні батькиг і змогли нам їх замінити.

- Таких, як ті були, вже ніколи не буде,- тихо сказала Керрін.- їх ніхто не замінить.

Решту дороги додому їхали мовчки.

*

Невдовзі після цього якось надвечір до Тари верхи на мулі приїхала Кетлін Калверт. Сиділа вона в жіночому сідлі, а сам мул був такий жалюгідний, капловухий та кульгавий, що Скарлет ще в житті подібного не бачила. Але й Кетлін виглядала майже так само жалюгідно у своїй споловілій картатій сукні - такі раніше тільки служниці й носили - та в чепці від сонця, зав’язаному під шиєю простою шворкою. Вона під’їхала до веранди, однак не зійшла на землю, тож Скарлет і Мелані, які милувались заходом сонця, спустилися сходинками їй назустріч. Обличчя в Кетлін було таке саме бліде, як у Кейда того дня, коли Скарлет приїздила до них,- бліде, суворе й непорушно застигле, як маска, що від першого слова могла розсипатись на скалки. Але сиділа вона рівно й голову тримала високо, схиливши її тільки на знак привітання.

Скарлет згадався зненацька пікнік у Вілксів, коли вона й Кетлін перешіптувалися про Рета Батлера. Яка гарненька й мила була тоді Кетлін у широкій блакитній сукні з органді, з пахучими трояндами на поясі, в маленьких чорних оксамитових черевичках, зашнурованих на тендітних ніжках. У цій заціпеніло випростаній постаті верхи на мулі не лишилося й сліду від тієї дівчини.

- Ні, я не заходитиму, дякую,- сказала вона.- Я тільки приїхала сповістити вас, що виходжу заміж.

- Як так?

- А за кого?

- Це ж чудово, Кеті!

- І коли весілля?

- Завтра,- спокійно відповіла Кетлін, і щось таке було в її голосі, що зігнало радісні усмішки з їхніх облич.- Я приїхала сповістити вас, що завтра виходжу заміж. Вінчання буде у Джонсборо… І нікого з вас я не запрошую.

Вони мовчки сприйняли цю новину, розгублено дивлячись на Кетлін. Потім озвалася Мелані.

- Це хтось такий, кого ми знаємо, люба?

- Так,- коротко відповіла Кетлін.- Це містер Гілтон.

- Містер Гілтон?

- Атож, містер Гілтон, наш управитель.

Скарлет була така вражена* що навіть не ойкнула, коли це Кетлін, кинувши погляд на Мелані, промовила тихим розпачливим голосом:

- Якщо ти заплачеш, Меллі, я не витримаю. Я помру!

Мелані нічого не сказала, а тільки погладила ногу в

незграбній саморобній узувці у стремені. Голова її була похнюплена.

- І не гладь мене! Я й цього не витримаю.

Мелані опустила руку, але погляду так і не підвела.

- Що ж, мені пора. Я приїхала тільки сказати вам.

Обличчя знову застигло білою незворушною маскою,

руки підібрали поводи.

- А як там Кейд? - розгублено запитала Скарлет, аби чимось заповнити обтяжливу мовчанку.

- Він помирає,- коротко сказала Кетлін зовсім наче байдужим голосом.- Але я зроблю все можливе, щоб він помер у спокої, не переживаючи за те, що покидає мене напризволяще. Мачуха ж моя з дітьми завтра виїжджає на Північ, назовсім. Ну добре, мені пора.

Мелані підвела голову й зустріла твердий погляд Кетлін. Сльозинки зблиснули на віях у Мелані, а в очах її промайнуло зрозуміння, і тоді враз уста Кетлін скривились гірким усміхом, мов у дитини, яка щосили стримує сльози. Скарлет просто неспроможна була збагнути, що Кетлін Калверт могла одружитися з управителем їхнього маєтку,- Кетлін, дочка багатого плантатора, та Кетлін, в якої залицяльників було (після Скарлет, звичайно) більше, ніж у будь-кого в окрузі!

Кетлін нахилилась, а Мелані звелася навшпиньки. Вони поцілувалися. Тоді Кетлін різко шарпнула поводи, і старий мул рушив з місця.

Мелані дивилась їй услід, сльози текли у неї по обличчю. Скарлет усе ще не могла отямитись від почутої новини.

- Меллі, вона що, збожеволіла? Не могла ж вона закохатися в нього!

- Закохатися? Ой Скарлет, як ти можеш таке жахіття говорити! Бідолашна Кетлін! Бідолашний Кейд!

- Е, дурниці! - вигукнула Скарлет, уже починаючи дратуватись. їй допікало, що Мелані завжди швидше за неї схоплює суть справи. Заручини Кетлін вразили її несподіванкою, але ніякої трагедії вона в цьому не бачила. Звичайно, приємного тут мало,- виходити заміж за янкі, одного з білої голоти,- але ж, зрештою, не може дівчина жити сама-одна на плантації, їй треба чоловіка, що допомагав би вести господарство.

- Я ж про це й говорила недавно,- пам’ятаєш, Меллі? Дівчатам тепер нема з ким одружуватись, тож вони виходять за кого можуть.

- Але зовсім не конче їм і виходити заміж! Ніяка це не ганьба - залишатись незаміжньою. Візьми ось хоча б тітоньку Туп. Та про мене краще смерть, ніж такий шлюб! І я певна, що Кейдові легше було б побачити її мертвою. Це ж кінець роду Калвертів. Тільки подумай, які у неї… які у них будуть діти! Ой Скарлет, хай Порк швидше осідлає коня, а ти наздоженеш її і запропонуєш перебратись жити до нас!

-