Звіяні Вітром (том 1) - Маргарет Мітчелл
- Порядну, атож! - озвалася Скарлет.- Вона спитала мене, скільки у нас гончаків цькувати наших негрів! Я згодна з Мелані. Я зроду не бачила жодного порядного янкі - ні чоловіка, ні жінки. Але не плач, Мелані! Ешлі вернеться додому. Це ж далека дорога, і може… Може, у нього немає ніяких чобіт.
Уявивши собі Ешлі босоніж, Скарлет мало не розплакалась. Нехай інші солдати шкандибають додому, обмотавши ноги ганчір’ям - мішковиною чи окрайцем килима,- але тільки не Ешлі. Він мав повернутись верхи на доброму коні, в пристойній уніформі й начищених чоботях, у капелюсі з пером. Скарлет нестерпна була думка, що Ешлі може поневірятись так само, як усі ці солдати.
Якось надвечір у червні, коли всі мешканці Тари зібралися на тильній веранді, зосереджено спостерігаючи, як Порк розрізає першого в цьому сезоні напівдостиглого кавуна, з під’їзної алеї почувся стукіт копит. Пріссі лінькувато подалась до передніх дверей глянути, хто там, а решта зайшла у палку суперечку, чи сховати кавуна, а чи подати на вечерю, коли виявиться, що це під’їхав якийсь солдат.
Меллі й Керрін пошепки висловили думку, що треба почастувати солдата, тоді як Скарлет, знайшовши підтримку з боку Сьюлін і Мамки, нишком наказала Поркові швиденько заховати кавуна.
- Не будьте такі дурні, дівчата! Нам і самим тут ледве стане по скибці, а якщо двоє-троє зголоднілих солдатів допадуться, ми навіть покуштувати його не встигнемо,- заявила Скарлет.
Поки Порк стояв, притискаючи до себе того невеличкого кавунчика, непевний щодо остаточної ухвали, долинули вигуки Пріссі:
- Боже м’стивий! Міс Скарлет! Міс Меллі! Ходіть-но сюди!
- Хто там такий? - скрикнула Скарлет, зриваючись зі сходинок і біжачи з Меллі через хол; за ними поквапилися й інші.
“Ешлі! - промайнуло у Скарлет.- А може…”
- Це дядько Пітер! Дядько Пітер від міс Туп!
Усі вибігли на веранду перед будинком і побачили високу сиву постать старого тітоньчиного можновладця, що злазив з куцохвостої шкапи, покритої замість сідла шматком укривала. Вйраз звичної гідності на його широкому чорному обличчі поволі змінювався виразом радості від зустрічі з давніми приятелями, отож вийшло так, що брови ще лишалися насуплені, а рот, схожий на пащу старого беззубого гончака, розплився усмішкою.
Всі, чорні й білі, дружно збігли сходинками й стали тиснути йому руку та закидати питаннями, але виразніше за всі інші прозвучав голос Меллі:
- А тітонька не хвора, ні?
- Ні, мем. Вона, хвала Богові, сяко-тако тримається,- відказав Пітер, суворо глянувши спершу на Меллі, а тоді на Скарлет, аж ті раптом відчули себе невідь чого винними.- Сяко-тако тримається, але на вас, молоді панночки, таки сердита, а як правду мовити, то я теж сердитий.
- Чому, дядьку Пітере? Що такого…
- І не вдавайте, ніби нічо’ не знаєте. Хіба міс Туй не писала вам раз у раз, аби ви приїхали додому? І хіба я сам не бачив, як вона пише вам, а як одержить вашого листа, то плаче над ним, що у вас, мовляв, забагато роботи на цій старій фермі, й ви не можете приїхати?
- Але ж, дядьку Пітере…
- І як ви могли покинути міс Туп саму, коли вона страх як боїться бути наодинці? Ви не згірш за мене знаєте, що міс Туп ніколи не жила сама-одна, а вже як вернула з Мейкона, то день і ніч дрижить зі страху. І вона веліла мені сказати вам в очі, мовляв, як так ви могли покинути її в скрутну годину?
- Та годі вже! - гостро перепинила його балачку Мамка, якій допекло до живого, коли він обізвав Тару “старою фермою”. Хоча й правда: відкіля міський неук-негр може знати різницю між фермою та плантацією! - А у нас хіба не “скрутна година”? І хіба нам не треба, щоб міс Скарлет і міс Меллі були тут? Ще й як треба! А чого міс Туп не покличе до себе свого брата, як у неї така скрута?
Дядько Пітер кинув на неї нищівний погляд.
- Ми вже стільки літ не маєм діла з місте’ Генрі, і ми вже застарі, аби міняти свої звички.- Він обернувся до Скарлет і Мелані, які силувалися стримати усмішки.- Сором вам, молоді панночки, що полишили міс Туп саму, коли половина її приятельок померла, а половина в Мейконі, а у ‘Тланті повно солдатів-янкі й вільних чорнюків-голо- дранців.
Обидві дівчини скрушно вислухали його догану, але думка про те, що тітонька Туп прислала Пітера сюди насварити їх і відпровадити до Атланти, здалась їм надто вже химерною, і врешті вони приснули сміхом, припавши одна одній до плеча. А Порк, Ділсі й Мамка, звісно, теж розреготалися, тішачись, якої осороми зазнав огудник їхньої рідної Тари. Сьюлін та Керрін і собі захихотіли, і навіть у Джералда на обличчі з’явився проблиск усмішки. Сміялися всі, крім Пітера, що тупцював на місці своїми здоровезними ступнями й переймався дедалі більшим обуренням.
- А нащо ти там, чорнюче? - в’їдливо запитала Мамка.- Чи ти вже так захирів, що й не захистиш своєї пані?
Пітер відчув себе вкрай ображеним.
- Це я захирів! Ні, мем! Я завше можу захистити міс Туп, як і раніш захищав. Хіба не я захищав її, коли ми втікали до Мейкону? І коли янкі прийшли до Мейкону, а вона так перелякалася, що раз за разом мліла? І хіба не я привіз її назад до ‘Тланти й усю дорогу і її саму стеріг, і срібло її батенька? - Виголошуючи цю виправдальну промову, дядько Пітер аж випростався на весь зріст.- Я ж бо не про те, що не можу її захистити. Я про те, як воно збоку виглядатиме.
- Збоку?
- Атож, коли люди побачать, що міс Туп живе сама. Люди всяко говорять про незаміжніх панн, якщо ті живуть самі-одні,- вів далі Пітер, і слухачі збагнули, що для нього Туп і
