Звіяні Вітром (том 1) - Маргарет Мітчелл
- Ай правда, правда,- засмучено промовила Мелані, дивлячись, як хмарка червоної куряви осідає на дорозі.
“Ти сама вже он скільки місяців у мене на шиї,- понуро подумала Скарлет, втупивши погляд у зовицю,- і досі не збагнула, що живеш на моїй милостині. І, мабуть, ніколи не збагнеш. Ти одна з тих, кого війна не змінила, ти думаєш і чиниш так, наче нічого не сталося, наче ми й досі багаті, мов Крез, і маємо харчів без ліку, і зайвий гість у домі нікого не обтяжує. Схоже на те, що ти сидітимеш у мене на горбу до кінця моїх днів. Але щоб і Кетлін ще сіла мені на горб - це вже дзуськи”.
РОЗДІЛ XXX
Того спекотиого літа після настання миру Тара нараз перестала бути відлюддям. Упродовж кількох місяців суцільним потоком сунули бородаті, обшарпані, босі й зголоднілі чоловіки, схожі на городніх опудал,- вони вибирались на червоний пагорб, де стояла Тара, сідали спочити на затінених сходинках веранди і просили попоїсти та переночувати. Це поверталися додому солдати Конфедерації. Рештки Джонстонової армії привезли залізницею з Північної Кароліни до Атланти й там висадили, отож подальшу прощу вони відбували вже пішки. Коли хвиля цих солдатів спала, посунули знеможені ветерани вірджинської армії, а за ними - вояки частин, що воювали на заході, і всі вони прямували на південь, до своїх домівок, яких, можливо, вже й не існувало, до своїх родин, які, можливо, розбрелися хтозна-куди або й узагалі перемерли. Більшість ішла пішки, лише декотрі щасливці їхали верхи на кощавих конях та мулах, залишених їм згідно з умовами капітуляції, хоч і недосвідченому поглядові було ясно, що ці виснажені створіння нізащо не дотягнуть до далекої Флориди чи південної Джорджії.
Додому! Додому! Цим єдиним пориванням жили всі солдати. Одні були смутні й мовчазні, інші веселі й байдужі до труднощів, але всіх їх підтримувала одна думка: війна скінчилась, і вони вертаються додому. Мало у кого з них була гіркота на душі. Гіркоту вони полишали на жіноцтво та старих людей. А самі вони мужньо билися, зазнали поразки і тепер лише одного жадали: повернутись до мирної праці на землі під стягом краю, за який точилася боротьба.
Додому! Додому! Вони не могли говорити ні про що інше - ні про битви, ні про рани, ні про полон, ні про майбутнє. Згодом вони згадають про бої, в яких брали участь, і перекажуть дітям та внукам про всякі вояцькі витівки й набіги, про атаки й недоїдання, про форсовані марші й поранення, але це буде колись, не тепер. Дехто з них був без руки, ноги чи ока, у багатьох були шрами, що нитимуть на негоду навіть на сімдесятому році життя, якщо вони до нього доживуть, але тепер усе це їх не обходило. Згодом буде інакше.
Усі вони - старі й молоді, говіркі й небалакучі, багаті плантатори й убогі фермери - одне мали спільне: нужу й дизентерію. Солдати Конфедерації так призвичаїлись до вошви, що вже не соромились чухатись навіть у присутності дам. Що ж до дизентерії -“кривавої різачки”, як делікатно йменували дизентерію дами,- то вона, схоже, не оминула нікого, від рядового до генерала. Чотири роки майже голодного існування, чотири роки злиденної пайки - грубих, напівсирих та напівгнилих харчів - полишили свій слід, і кожен солдат, що зупинявся в Тарі, або щойно оклигував від дизентерії, або саме слабував на неї.
- На все конфедератське військо жодного солдата, що мав би здорові кишки,- понуро зауважила Мамка, впріваючи над вогнем, на якому готувала гірке пійло з кореня ожини - найкращий, на думку Еллен, засіб проти шлункових хвороб.- І це не янкі розбили наших жентменів. Я собі так гадаю, що це все через їхні нутрощі. Бо який жентмен може битися, коли у нього всередині вода гурчить?
Усіх до одного Мамка напувала їх своїм варивом, не марнуючи часу на дурні розпити, який у кого шлунок, і вони покірно, хоч і кривлячись, випивали свою мірку і, можливо, згадували в цю хвилину інше суворе негритянське обличчя в далекому краю і інші непоступливі чорні руки з простягненим цілющим напоєм.
Такою ж невблаганною була Мамка і в тому, що стосувалося солдатських “супутниць”. Жоден завошивілий солдат не мав доступу на поріг Тари. Вона всіх спроваджувала за густий чагарник, вимагала скидати свою одежу, наділяла кожного мискою з водою та бруском лужного мила, а також ковдрами й простирадлами прикрити голизну, поки їхнє вошиве дрантя виварюватиметься у величезному пральному казані. Дарма дівчата обурено протестували, що це ж принижує солдатів. Мамка побивала їхні аргументи тим, що, мовляв, ще більше приниження буде їм самим, коли вони знайдуть на собі вошей.
Після того, як солдати почали прибувати майже щодня, Мамка рішуче заперечила, щоб їх пускати до спалень. Вона боялася, що разом з ними прослизне й якась воша. Аби зайве не сперечатись, Скарлет вирішила використати у ролі спальної кімнати застелену густим м’яким килимом вітальню. Мамка й тепер зчинила крик, що це блюзнірство - дозволити солдатам стелитися на килимі міс Еллен,- але Скарлет наполягла на своєму. Десь же їм треба спати! Отож не багато й місяців минуло по капітуляції, як ворса на килимі почала протиратись, і проступила груба основа в тих місцях, де частіше тупцювали солдатські підбори або необережно черкнула острога.
У кожного солдата дівчата жадібно розпитували про Ешлі. А Сьюлін стримано цікавилася, чи не перестрівали вони містера Кеннеді. Але ніхто з солдатів не чув про таких, та й взагалі їм не хотілося говорити про відсутніх товаришів. Досить того, що вони самі вціліли,- і нічого думати про тисячі похованих у безіменних могилах, про тих, які ніколи вже не вернуться додому.
Після кожного чергового розчарування вся родина намагалася підбадьорювати Мелані. Звісно, Ешлі не помер у таборі. Тамтешній капелан-янкі написав би їм, якби таке трапилося. Звісно, Ешлі тепер добирається додому, а це потриває якийсь час, бо табір той дуже далеко. Та навіть поїздом звідти їхати не один день, а якщо Ешлі йде пішки, як оці солдати… А чого він не
