Твори в 4-х томах. Том 3 - Ернест Міллер Хемінгуей

— Мама каже, що не може довго жити в місті, бо тут нема зелені,— мовила дівчина. — Через це вона і їде на село.

— Через це всі їздять на село, — сказав полковник. — Ми могли б і тут насадити дерев, якби знайшли будинок з пристойним садом.

— Я найбільше люблю ломбардські тополі й платани, але я на цьому погано розуміюся.

— Я теж їх люблю, та мені подобаються й кипариси й каштани. Їстівні каштани і кінські, що ростуть в Англії. Але справжніх дерев, доню, ти не побачиш, поки ми не поїдемо до Америки. Отоді ти подивишся на білу й на жовту сосну.

— А ми побачимо їх під час нашої подорожі, коли зупинятимемося біля заправочних, чи громадських станцій, чи як вони там називаються?

— Готелі й туристські пансіонати, — сказав полковник. — Ми зупинятимемося там лише на ніч.

— Мені страшенно хочеться під'їхати до громадської станції, брязнути грішми об стіл і гукнути: «Гей, Маку, заправ-но машину!»— як це робиться в усіх американських романах та фільмах.

— Їх називають заправочні станції.

— А що ж таке громадська станція?

— Це куди ти йдеш… ну…

— О… — сказала дівчина й почервоніла. — Пробач, будь ласка. Мені так хочеться навчитися твоєї мови. Але я, певно, ще довго ляпатиму щось не до ладу, як ти часом по-італійському.

— Наша мова дуже легка. І чим далі на Захід, тим вона легша й безцеремонніша.

Grait Maestro приніс сніданок, і навіть з-під срібних покришок до них долинули пахощі смаженої грудинки й нирок, змішані із ледь чутним духом грибів.

— Виглядає все це просто чудово, — сказала дівчина. — Дякую вам, Gran Maestro. Хочеш, я буду говорити по-американському? — спитала вона полковника. — Ану, друзяко, вали все сюди! — гукнула вона, штрикнувши рукою, наче рапірою. Знамените їдло!

Gran Maestro відповів:

— Дякую, пані.

— Як краще сказати, «їдло» чи «жертя»? — спитала дівчина в полковника.

— Однаково.

— А на Заході так говорили, коли ти був малий? Що там кажуть за сніданком?

— Сніданок подавав сам кухар. Він казав. «Ану трощіть, сучі діти, а то викину все в помийницю!»

— Треба запам'ятати на майбутнє. Коли до нас приїде англійський посол із своєю нудною дружиною, я підучу лакея, й він оголосить: «Ану трощіть, сучі діти, а то викину все в помийницю!»

— Гостей наче вітром змете, — сказав полковник. — Зате експеримент буде цікавий!

— Навчи мене, що сказати по-справжньому, по-американському, отому рябому, якщо він тільки з'явиться. Я тихенько шепну йому на вухо, ніби призначаю побачення, як колись робили дами.

— Це залежить від того, який у нього буде вигляд. Коли дуже кислий, шепни йому: «Гей, Маку! А ще хвалився, мовляв, я хлопець хоч куди!»

— Чудово! — вигукнула вона і повторила фразу, наслідуючи Іду Люпіно. — А можна це сказати Gran Maestrof

— Чом ні!

Той підійшов і чемно нахилився до них.

— Гей, Маку! А ще хвалився, мовляв, я хлопець хоч куди! — вигукнула дівчина.

— Ай справді,— відказав Gran Maestro. — Спасибі, що ви так одверто нагадали мені про це.

— А коли той тип прийде і ти захочеш поговорити з ним після нього, як він поснідає, шепни йому на вухо: «Витри з бороди яєчню, Джеку, та вимітайся геть!»

— Я запам'ятаю і потренуюся дома.

— А що ми робитимемо після сніданку?

— Може, піднімемось нагору й роздивимося портрет при денному світлі: а що, як він нічого не вартий, я хочу сказати — не гарний.

— Ходімо, — сказав полковник.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ СЬОМИЙ

Полковник боявся застати розгардіяш у своєму номері, але, на щастя, його вже прибрали.

— Ану стань поряд, — сказав він. І, похопившись, додав: — Будь ласка!

Вона стала коло портрета, і полковник поглянув на них з того місця, звідки дивився вночі.

— Годі й порівнювати, — сказав він. — Я не кажу про схожість. Дуже схожі.

— А ти що, хотів нас порівняти? — спитала дівчина, закинувши голову: на ній був той самий чорний светр, що й на портреті.

— Та ні. Але вчора ввечері і рано-вранці я розмовляв з портретом, наче з тобою.

— Дуже мило! Виходить, з нього була якась користь.

Вони тепер уже лежали на ліжку, і дівчина спитала:

— Ти ніколи не зачиняєш вікон?

— Ні. А ти?

— Лише тоді, коли йде дощ. Виходить, ми схожі.

— Не знаю. Ми не мали доброї нагоди це перевірити.

— Ми взагалі ні на що не мали доброї нагоди. Та хай там як, а все-таки я знаю тебе.

— Ну, а що це тобі дало? — спитав полковник.

— Я над цим не замислювалася. Та, мабуть, щось краще, ніж звичайно дає.

— Отож. На цьому й зупинимось. Хоч я й не звик задовольнятися малим, але іноді доводиться.

— А що тебе засмучує найбільше?

— Коли мені наказують, — відказав він. — А тебе?

— Ти.

— Я не хочу засмучувати тебе. Я частенько бував найпослідущим сучим сином. Але ще нікому не завдавав горя.

— Окрім мене, горе моє.

— Гаразд, — сказав він. — Нехай буде так.

— Дуже мило, що ти розумієш. Ти сьогодні добрий. Мені соромно, що у нас так виходить… Обійми мене, будь ласка, дуже міцно і не говорімо та й не думаймо про те, що все могло б бути інакше.

— Це, доню, якраз одна з небагатьох речей, які я вмію.

— Ти вмієш багато, багато чого. Не кажи так.

— Авжеж, — сказав полковник. — Умію наступати, вмію відступати, а ще що?

— Ти розумієшся на картинах, на книжках і на житті.

— Це ж дуже просто! Дивись на картини без упереджень, читай книжки чесно і живи, як живеться.

— Не скидай, будь ласка, френча.

— Добре.

— Ти завжди слухаєшся, коли я кажу «будь ласка».

— Бувало, я слухався і без цього.

— Не дуже часто.

— Не дуже, — признався полковник. — «Будь ласка» — дуже милі слова.

— Будь ласка, будь ласка, будь ласка!

— Per ріасете — це означає «будьте ласкаві». Шкода, що ми не можемо завжди розмовляти по-італійському.

— Можемо, але тільки в темряві. Хоч є такі слова, які краще звучать по-англійському. «Я кохаю тебе, моя остання, справжня і єдина любове», — процитувала вона. — «Коли бузок востаннє цвів у нас в садку», «З колиски, що гойдається невпинно», «Ану трощіть, сучі діти, а то викину все в помийницю!» Тобі це більше подобається іншою мовою, Річарде?

— Ні.

— Поцілуй мене ще раз, будь ласка.

— Тут «будь ласка» зайве.

— Скоро, мабуть, і я стану зайвою. Якщо ти помреш, то хоч не зможеш мене кинути.

— Ну, це трохи нечемно, — сказав полковник. — Припни свого язика.

— Я стаю нечемою, коли ти нечемний, — відповіла вона. — Ти