Твори в 4-х томах. Том 3 - Ернест Міллер Хемінгуей

Ринок нагадує добрий музей, на зразок Прадо чи Академії, подумав полковник.

Він пройшов завулками у рибний ряд.

Тут просто на слизьких плитах або в кошиках та ящиках з мотузяними ручками лежали сіро-зелені омари з червонястим полиском, що віщував їхню смерть в окропі. «Їх піймали обманом, — подумав полковник, — он навіть клешні позв'язували».

Були тут маленькі камбали, кілька тунців та пеламид. Ці окаті риби з морських глибин зберігають гідність навіть у смерті; вони скидаються на торпеди, подумав полковник.

Їх би ніколи не піймали, якби не їхня ненажерливість. Бідолашні камбали для того й живуть на мілководді, щоб годувати людину. А ці блукаючі міни тримаються у блакитних глибинах і величезними табунами мандрують морями та океанами.

«І чого тільки не лізе тобі в голову, — подумав полковник. — Ану подивімося, що тут іще є…»

Було тут безліч вугрів, іще живих, хоч вони і втратили віру в своє вміння викрутитися. Були тут і м'ясисті рачки, з яких готують scampi brochetto — вони із шкварчанням смажаться на рожні, схожому на рапіру, що в Брукліні згодився б колоти лід. Були тут і невеличкі білувато-сірі креветки, які теж чекали своєї черги, щоб попасти в окріп і здобути безсмертя; їхню легеньку шкаралупу відплив понесе Великим каналом.

«Моторна креветка з довгими щупальцями, як вуса в того старого японського адмірала, приходить сюди, щоб померти заради нашої втіхи, — подумав полковник. — О, божа креветко, майстре відступу, у тебе ж така чудова розвідка — ці дві тоненькі антени, чого ж вона не донесла тобі, які небезпечні вогні та сіті?

— Мабуть, через недогляд», — подумав він.

Він роздивлявся гори маленьких черепашок, з гострими, мов лезо, краями, — їх треба їсти сирими, якщо у вас іще діє щеплення проти черевного тифу.

Він обійшов увесь ряд і, зупинившись коло одного з продавців, запитав, де піймали його молюсків. Їх наловили в чудовому місці, куди не виходять каналізаційні труби, і полковник попросив відкрити йому півдюжини. Випивши сік, він повирізував м'якуш кривим ножем, якого дав йому продавець. Той віддав йому ніж, добре знаючи, що полковник упорається з молюсками краще за нього самого.

Полковник заплатив за молюсків якусь мізерію — проте куди більше, ніж дісталося рибалкам, що піймали молюсків, а тоді подумав: «Тільки погляну ще на річкову рибу — і назад до готелю».

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ

Полковник вернувся до «Грітті-паласу». Він розплатився з гондольєрами і зайшов у вестибюль: сюди вітер не завівав.

Провести гондолу від ринку Великим каналом можна було лише вдвох. Обидва гондольєри щосили налягали на весла, і полковник заплатив їм, що належало, і навіть трохи більше.

— Мені ніхто не дзвонив? — спитав він у чергового портьє.

Портьє — розумний, жвавий, гостролиций блондин — був дуже чемний, але без найменшої догідливості. На лацканах синьої лівреї він скромно носив емблему своєї посади — схрещені ключі. Він — портьє. «Це щось ніби капітан, — думав полковник. — Офіцер, але не з благородних. За давніх часів він був би сержантом; зате йому доводиться мати справу з високим начальством».

— Пані вже двічі дзвонила, — сказав портьє по-англійському. «Чи як там називається мова, якою ми говоримо, — подумав полковник. — Нехай буде англійська. Оце й, мабуть, усе, що у нас від них лишилося. Тож дозвольмо вже їм зберегти стару назву. Хоч, певне, Стаффорд Кріппс скоро й мову видаватиме на картки».

— Будь ласка, швиденько з'єднайте мене з нею, — попросив він портьє.

Портьє набрав номер.

— Ви можете поговорити звідси, полковнику, — сказав він. Я вже вас з'єднав.

— Швидко!

— Заходьте в кабіну, — запросив портьє.

Зайшовши в кабіну, полковник узяв трубку й за звичкою сказав:

— Полковник Кантуелл слухає.

— Річарде, я вже дзвонила двічі. Мені сказали, що ти вийшов. Куди ти ходив?

— На ринок. Ну як ти там, моя лялечко?

— Усі ще сплять, і ніхто нас не почує, тож нехай буде лялечка, хоч би що воно означало.

— Як тобі спалося?

— Приснилося, ніби я ковзаю в темряві, як на лижах. А може, й не на лижах, але в темряві.

— Це й мало гобі приснитися. Чому ти прокинулась так рано? Навіть злякала портьє.

— Мабуть, це нескромно, але чи скоро я тебе побачу? І де саме?

— Де хочеш і коли хочеш.

— Самоцвіти ще в тебе? Чи добре тобі було з міс Портрет?

— Так, так. Самоцвіти в моїй лівій верхній кишені, а кишеня застебнута. З міс Портрет ми балакали ввечері і вдосвіта, вона мені дуже скрасила життя.

— Ти її любиш більше за мене?

— Я поки що нормальна людина. Хоч, може, це просто похвальба. Але вона чарівна.

— Де ми зустрінемося?

— Давай поснідаємо в кафе «Флоріан», на правому боці площі. Площу, мабуть, залило водою, і буде на що подивитись.

— Хочеш, я прийду туди через двадцять хвилин?

— Хочу, — сказав полковник і повісив трубку.

Він вийшов з кабіни, і раптом йому стало погано, а потім здалося, ніби диявол загнав його в залізну клітку — в Залізну Діву, а може, в Залізну Легеню; обличчя його посіріло, він насилу доплентався до конторки портьє і сказав по-італійському:

— Доменіко, будь ласка, дайте мені води.

Портьє пішов, а він прихилився до конторки, важко відсапуючись. Він стояв нерухомо, не тішачи себе ніякими ілюзіями. Та ось вернувся портьє зі склянкою води, і полковник прийняв чотири таблетки замість прописаних, двох, весь обм'яклий, наче втомлений яструб.

— Доменіко, — обізвався він.

— Прошу?

— У мене тут, у конверті, є одна річ. Ви не можете покласти її до сейфа? Зажадати її від вас можу або я сам — особисто чи листовно, — або та особа, що оце розмовляла зі мною по телефону. Дати вам письмове розпорядження?

— Ні. Не треба.

— А що, як з вами трапиться щось? Ви ж не безсмертний, правда?

— Та певне, — відказав портьє.— Але я все запишу, а крім мене, є ще управитель та його помічник.

— Обидва порядні люди, — підхопив полковник.

— Може, ви краще сядете, полковнику?

— Не хочу. То тільки старенькі дідки та бабусі в якому-не-будь пансіоні сидять цілими днями. Ви хіба сидите?

— Ні.

— Я можу перепочити стоячи або спершись об якесь кляте дерево. Мої співвітчизники завжди норовлять десь примоститися чи навіть прилягти. А щоб не скиглити, жують заспокійливі галети.

Він говорив без угаву, щоб усе швидше минулося.

— Невже у вас роблять такі галети?

— Так. У них кладуть якийсь засіб, щоб не нервуватися. Щось ніби атомна бомба зворотної дії.

— Не може бути!

— Ну, у