Українська література » Сучасна проза » Твори в 4-х томах. Том 3 - Ернест Міллер Хемінгуей

Твори в 4-х томах. Том 3 - Ернест Міллер Хемінгуей

Читаємо онлайн Твори в 4-х томах. Том 3 - Ернест Міллер Хемінгуей
не пам'ятає, але вони досконало зобразили на полотні все те, що можна вполювати або з'їсти.

Ринок нагадує добрий музей, на зразок Прадо чи Академії, подумав полковник.

Він пройшов завулками у рибний ряд.

Тут просто на слизьких плитах або в кошиках та ящиках з мотузяними ручками лежали сіро-зелені омари з червонястим полиском, що віщував їхню смерть в окропі. «Їх піймали обманом, — подумав полковник, — он навіть клешні позв'язували».

Були тут маленькі камбали, кілька тунців та пеламид. Ці окаті риби з морських глибин зберігають гідність навіть у смерті; вони скидаються на торпеди, подумав полковник.

Їх би ніколи не піймали, якби не їхня ненажерливість. Бідолашні камбали для того й живуть на мілководді, щоб годувати людину. А ці блукаючі міни тримаються у блакитних глибинах і величезними табунами мандрують морями та океанами.

«І чого тільки не лізе тобі в голову, — подумав полковник. — Ану подивімося, що тут іще є…»

Було тут безліч вугрів, іще живих, хоч вони і втратили віру в своє вміння викрутитися. Були тут і м'ясисті рачки, з яких готують scampi brochetto — вони із шкварчанням смажаться на рожні, схожому на рапіру, що в Брукліні згодився б колоти лід. Були тут і невеличкі білувато-сірі креветки, які теж чекали своєї черги, щоб попасти в окріп і здобути безсмертя; їхню легеньку шкаралупу відплив понесе Великим каналом.

«Моторна креветка з довгими щупальцями, як вуса в того старого японського адмірала, приходить сюди, щоб померти заради нашої втіхи, — подумав полковник. — О, божа креветко, майстре відступу, у тебе ж така чудова розвідка — ці дві тоненькі антени, чого ж вона не донесла тобі, які небезпечні вогні та сіті?

— Мабуть, через недогляд», — подумав він.

Він роздивлявся гори маленьких черепашок, з гострими, мов лезо, краями, — їх треба їсти сирими, якщо у вас іще діє щеплення проти черевного тифу.

Він обійшов увесь ряд і, зупинившись коло одного з продавців, запитав, де піймали його молюсків. Їх наловили в чудовому місці, куди не виходять каналізаційні труби, і полковник попросив відкрити йому півдюжини. Випивши сік, він повирізував м'якуш кривим ножем, якого дав йому продавець. Той віддав йому ніж, добре знаючи, що полковник упорається з молюсками краще за нього самого.

Полковник заплатив за молюсків якусь мізерію — проте куди більше, ніж дісталося рибалкам, що піймали молюсків, а тоді подумав: «Тільки погляну ще на річкову рибу — і назад до готелю».

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ

Полковник вернувся до «Грітті-паласу». Він розплатився з гондольєрами і зайшов у вестибюль: сюди вітер не завівав.

Провести гондолу від ринку Великим каналом можна було лише вдвох. Обидва гондольєри щосили налягали на весла, і полковник заплатив їм, що належало, і навіть трохи більше.

— Мені ніхто не дзвонив? — спитав він у чергового портьє.

Портьє — розумний, жвавий, гостролиций блондин — був дуже чемний, але без найменшої догідливості. На лацканах синьої лівреї він скромно носив емблему своєї посади — схрещені ключі. Він — портьє. «Це щось ніби капітан, — думав полковник. — Офіцер, але не з благородних. За давніх часів він був би сержантом; зате йому доводиться мати справу з високим начальством».

— Пані вже двічі дзвонила, — сказав портьє по-англійському. «Чи як там називається мова, якою ми говоримо, — подумав полковник. — Нехай буде англійська. Оце й, мабуть, усе, що у нас від них лишилося. Тож дозвольмо вже їм зберегти стару назву. Хоч, певне, Стаффорд Кріппс скоро й мову видаватиме на картки».

— Будь ласка, швиденько з'єднайте мене з нею, — попросив він портьє.

Портьє набрав номер.

— Ви можете поговорити звідси, полковнику, — сказав він. Я вже вас з'єднав.

— Швидко!

— Заходьте в кабіну, — запросив портьє.

Зайшовши в кабіну, полковник узяв трубку й за звичкою сказав:

— Полковник Кантуелл слухає.

— Річарде, я вже дзвонила двічі. Мені сказали, що ти вийшов. Куди ти ходив?

— На ринок. Ну як ти там, моя лялечко?

— Усі ще сплять, і ніхто нас не почує, тож нехай буде лялечка, хоч би що воно означало.

— Як тобі спалося?

— Приснилося, ніби я ковзаю в темряві, як на лижах. А може, й не на лижах, але в темряві.

— Це й мало гобі приснитися. Чому ти прокинулась так рано? Навіть злякала портьє.

— Мабуть, це нескромно, але чи скоро я тебе побачу? І де саме?

— Де хочеш і коли хочеш.

— Самоцвіти ще в тебе? Чи добре тобі було з міс Портрет?

— Так, так. Самоцвіти в моїй лівій верхній кишені, а кишеня застебнута. З міс Портрет ми балакали ввечері і вдосвіта, вона мені дуже скрасила життя.

— Ти її любиш більше за мене?

— Я поки що нормальна людина. Хоч, може, це просто похвальба. Але вона чарівна.

— Де ми зустрінемося?

— Давай поснідаємо в кафе «Флоріан», на правому боці площі. Площу, мабуть, залило водою, і буде на що подивитись.

— Хочеш, я прийду туди через двадцять хвилин?

— Хочу, — сказав полковник і повісив трубку.

Він вийшов з кабіни, і раптом йому стало погано, а потім здалося, ніби диявол загнав його в залізну клітку — в Залізну Діву, а може, в Залізну Легеню; обличчя його посіріло, він насилу доплентався до конторки портьє і сказав по-італійському:

— Доменіко, будь ласка, дайте мені води.

Портьє пішов, а він прихилився до конторки, важко відсапуючись. Він стояв нерухомо, не тішачи себе ніякими ілюзіями. Та ось вернувся портьє зі склянкою води, і полковник прийняв чотири таблетки замість прописаних, двох, весь обм'яклий, наче втомлений яструб.

— Доменіко, — обізвався він.

— Прошу?

— У мене тут, у конверті, є одна річ. Ви не можете покласти її до сейфа? Зажадати її від вас можу або я сам — особисто чи листовно, — або та особа, що оце розмовляла зі мною по телефону. Дати вам письмове розпорядження?

— Ні. Не треба.

— А що, як з вами трапиться щось? Ви ж не безсмертний, правда?

— Та певне, — відказав портьє.— Але я все запишу, а крім мене, є ще управитель та його помічник.

— Обидва порядні люди, — підхопив полковник.

— Може, ви краще сядете, полковнику?

— Не хочу. То тільки старенькі дідки та бабусі в якому-не-будь пансіоні сидять цілими днями. Ви хіба сидите?

— Ні.

— Я можу перепочити стоячи або спершись об якесь кляте дерево. Мої співвітчизники завжди норовлять десь примоститися чи навіть прилягти. А щоб не скиглити, жують заспокійливі галети.

Він говорив без угаву, щоб усе швидше минулося.

— Невже у вас роблять такі галети?

— Так. У них кладуть якийсь засіб, щоб не нервуватися. Щось ніби атомна бомба зворотної дії.

— Не може бути!

— Ну, у

Відгуки про книгу Твори в 4-х томах. Том 3 - Ернест Міллер Хемінгуей (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: