Твори в 4-х томах. Том 3 - Ернест Міллер Хемінгуей

Він вихопив газету мало не з рук розсильного. Цього чоловіка він не зносив, відколи застукав його біля своєї валізи, вернувшись несподівано в номер. Полковник забув пляшечку з ліками і вернувся по неї, а розсильний порпався в його валізі.

— В такому готелі якось незручно кричати «Руки вгору!», — сказав полковник, — але ви завдаєте ганьби своєму місту.

Чоловік у смугастому жилеті, з пикою фашиста, затято мовчав, і полковник вів далі:

— Катай, голубе, додивися вже до кінця. Тільки я не вожу з собою військових таємниць у мильничці…

Відтоді вони неприязно ставилися один до одного, і полковник радів, коли йому вдавалося вихопити газету мало не з рук чоловіка в смугастому жилеті — безгучно, тільки-но він помічав, що газета показалася під дверима.

— Гаразд, сьогодні твоє зверху, нікчемо, — сказав він бездоганною венеціанською говіркою, що було не так-то легко такої ранньої пори. — А бодай ти вдавився!

«Такі не вдавляться, — подумав він. — Вони знай собі тицяють газети під двері людям, які вже не почувають до них ненависті. Мабуть, нелегко бути колишнім фашистом. А може, він і не колишній, а справжній? Звідки ти знаєш?

Я не можу ненавидіти фашистів, — подумав він, — і фріців теж, бо я, на лихо, солдат».

— Слухай, портрете, — сказав він. — Хіба я повинен ненавидіти німців за те, що ми вбиваємо їх? Хіба я повинен їх ненавидіти і як полковник, і як людина? По-моєму, це надто легке вирішення проблеми.

Гаразд, портрете. Забудь про це. Годі! Ти ще занадто молодий, і тобі цього не збагнути. Ти ж на два роки молодший за дівчину, яку зображуєш, а вона і молодша, й старіша за саме пекло, хоч воно існує вже давненько.

Слухай, портрете, — сказав він: йому спало на думку, що тепер він довіку матиме з ким поговорити уранці, коли прокидатиметься.

Слухай, що я тобі кажу, портрете. Ні, хай йому чорт, ти ж іще не доріс до цього. Такі думки не можна висловлювати вголос, хоч би які правдиві вони були. Є багато такого, чого я ніколи не зможу тобі сказати, і можливо, так краще для мене. Давно б пора, щоб і мені трохи покращало. Як ти гадаєш, портрете, правда ж, для мене так краще?

Чого ж ти мовчиш, портрете? Ти голодний? Бо я, здається, голодний».

Він подзвонив коридорному, який приносив йому сніданок.

Він знав, що, хоч уже настав ранок і, на Великому каналі видно кожну свинцево-сіру, круту од вітру хвилю, а приплив нагнав багато води до причалу перед Палацом, навпроти вікон його кімнати, — телефонного дзвінка він іще довго не почує.

«Молоді люди міцно сплять, — думав він. — Їм так і належить».

— Чому ми старіємо? — спитав він коридорного зі скляним оком, який подав йому меню.

— Не знаю, полковнику. Мабуть, такий закон природи.

— Мабуть, що так. Чай і яєчню з грінками.

— А може, щось американське?

— Нехай воно западеться, — звичайно, крім мене. A Gran Maestro вже прийшов?

— Він дістав для вас вальполічеллу в обплетених дволітрових флягах; ось я приніс вам трохи в карафці.

— От молодець! — сказав полковник. — Господи, як би я хотів дати йому полк.

— Навряд чи він візьме.

— Авжеж, — сказав полковник. — Мені й самому він ні до чого.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ

Полковник поснідав, не поспішаючи, наче боксер, який після страшного удару чує рахунок «чотири» і вміє за п’ять секунд дати перепочинок м'язам.

— Портрете, — сказав він, — тобі теж не завадило б трохи розслабитись. Але боюся, що нічого в тебе не вийде. Це називається статичним елементом у живопису. Ти ж знаєш, портрете, що в жодній картині немає руху. Лише декому з художників вдається досягти цього. Дуже небагатьом.

Я хотів би, щоб твоя хазяйка була тут і принесла з собою рух. Звідки дівчата, як ти й вона, знають так багато змалечку і чому ви такі вродливі?

У нас, в Америці, коли дівчина вродлива, вона напевне з Техасу і, якщо тобі пощастить, знає, який тепер місяць. А от рахувати вони всі добре вміють.

Їх навчають рахувати, тримати коліна стулені й накручувати волосся на бігуді. За свої гріхи, — якщо в тебе є гріхи, — поспав би ти колись, портрете, в одному ліжку з дівчиною, яка накрутила волосся на бігуді. Щоб завтра бути гарною! Не сьогодні, а саме завтра. Сьогодні вони ніколи не стараються бути гарними. А от завтра — інша річ. Завтра треба витримати конкуренцію.

А Рената, — тобто ти сама, — спить собі, нітрохи не дбаючи про своє волосся. Воно розсипалося по подушці, її пишне темне шовковисте волосся — скільки з ним мороки: його завжди забуваєш розчесати, незважаючи на всі повчання гувернантки.

Я немов бачу, як вона йде вулицею легким, широким кроком, вітер вільно куйовдить її волосся, а груди випинаються під светром, і потім я бачу ночі в Техасі, гнітючі, ніби накручені на металеві бігуді.

Не коли мене тими залізячками, моя кохана, — сказав він портретові,— а я вже відплачу круглими, повноцінними срібними доларами або ще чимось.

«Знов грубіяниш», — подумав він.

І раптом заговорив до портрета вже зовсім по-панібратському:

— Ти така з біса гарна, що аж моторошно. Та через тебе ще й за грати потрапиш. Рената все-таки старша за тебе на два роки. А тобі ж нема ще й сімнадцяти.

Чому вона не може стати моєю, чому я не можу любити її й пестити, чому не можу сплодити з нею п'ятеро синів, а потім розіслати їх на п’ять сторін світу, хоч би де ті сторони були? Не розумію. Така вже, мабуть, мені випала карта. А може, перетасуєш колоду, банківнику?

Ні, карти здають тільки один раз, і ти береш їх і починаєш грати. І я міг би виграти, якби мені дісталося щось більш-менш путяще, — сказав він портретові, але той лишався незворушний.

— Портрете, — сказав він, — відвернися, будь трохи скромніший. Я зараз скупаюся під душем та поголюся, — чого тобі ніколи не доведеться робити, — а потім одягну мундир і піду прогуляюся по місту, хоч іще дуже рано.

І він встав з ліжка, обережно ступив на хвору ногу, яка в нього завжди боліла. Пораненою рукою вимкнув настільну лампу. В кімнаті було вже видно, і він уже цілу годину марно палив електрику.

Він пошкодував за цим — йому завжди завдавали жалю його помилки. Він пройшов повз портрет, мимохідь глянувши на нього, і став дивитися на себе в дзеркало. Скинувши піжаму, він розглядав себе критичним оком.

— Ех ти, нікчемне старе луб'я, — сказав він дзеркалу.