Твори в 4-х томах. Том 3 - Ернест Міллер Хемінгуей

— Ось зараз я пригладжу його рукою, і воно розкуйовдиться ще дужче.

— Знівеченою рукою?

— Так.

— Ти сидиш не з того боку. Поміняймось місцями.

— Оце розумний наказ, простий і зрозумілий.

Пересідаючи, вони намагалися посуватись так обережно, щоб не розхитати гондоли, і це їх розважало.

— Ну от, — сказала вона. — А тепер обійми мене міцно здоровою рукою.

— Ти певна, що знаєш, чого хочеш?

— Знаю. А ти вважаєш, що це нескромно? Слово «нескромно» я теж вивчила від гувернантки.

— Ні,— сказав він. — Це чудово. Натягни вище ковдру — відчуваєш, який сильний вітер?

— Він дме з гір.

— Так. І ще з якоїсь далекої далини.

Полковник слухав, як плюскочуть за бортом хвилі, відчував різкі пориви вітру і знайомий дотик грубої ковдри, а потім його огорнуло прохолодне тепло знадливого дівочого тіла і пружних грудей, яких легенько торкалася його ліва рука. Він провів скаліченою рукою по її волоссю раз, вдруге і втретє, а тоді поцілував її з мукою, гіршою за розпач.

— Дозволь тепер я тебе поцілую, — сказала вона, зовсім сховавшись під ковдру.

— Ні,— сказав він. — Я тебе.

Вітер був крижаний і боляче шмагав по обличчю, але під ковдрою вітру не було, там не було нічого, крім його скаліченої руки, що серед широкої річки шукала острівця з високими стрімкими берегами.

— Ось так, — мовила вона.

Він ще раз поцілував її, шукаючи далі острівця, наткнувся на нього, знов загубив, знайшов остаточно. Остаточно й надаремне, подумав він, остаточно й назавжди.

— Кохана моя, — мовив він, — наймиліша… Можна?

— Ні. Пригорни мене міцніше й тримайся острівця.

Полковник не озивався, бо його полонило таїнство, на якому він був присутній, та єдина загадка, в яку він вірив, крім віри в мужність, на яку інколи міг здобутися чоловік.

— Не ворушись, — мовила дівчина, — або ні, ворушись.

Полковник, лежачи під ковдрою, яка захищала їх від вітру, б усвідомлюючи, що єдина жертва, на яку здатен чоловік для жінки, крім тих, які він робить для батьківщини чи рідної землі, це вберегти її, не припиняв гри.

— Не треба, любий, — сказала дівчина. — Я думаю, що не витримаю.

— А ти не думай ні про що. Ні про що в світі.

— Я вже не думаю.

— Не думай.

— Мовчи.

— Тобі гарно?

— Сам знаєш.

— Ти певна?

— Мовчи. Мовчи.

«Так, — думав він. — Мовчи. Мовчи».

Вона мовчала. І він мовчав, і коли великий птах майнув за зачиненим вікном гондоли і зник удалині, обоє не сказали ні слова. Він обережно піддержував її голову здоровою рукою, а покаліченою тримався острівця.

— Поклади руку там, де вона повинна бути, — попросила дівчина.

— Спробуємо?

— Ні. Просто пригорни мене міцно і спробуй кохати по-справжньому.

— Я кохаю тебе по-справжньому, — сказав він.

І коли гондола круто повернула ліворуч, а вітер ударив йому в праву щоку, коли його старечі очі спіймали обриси Палацу дожів і усвідомили, що то він, полковник додав:

— Тепер ти з завітряного боку, доню.

— Надто швидко. Ти не знаєш, що почуває жінка?

— Ні. Тільки те, що ти мені кажеш.

— Дякую, що ти — це ти. Але ти справді не знаєш?

— Ні. Я ніколи не питав про це, тільки здогадувався.

— Здогадайся й тепер, — мовила вона. — І почекай, поки ми пропливемо під другим мостом.

— Випий вина, — сказав полковник, спритно беручи пляшку із відерця з льодом та витягаючи корок — Gran Maestro відкоркував її для них, а потім заткнув звичайною затичкою. — Тобі це корисно, доню. Воно допомагає від усіх недуг, журби та страхів.

— У мене нічого такого немає,— сказала вона, старанно вимовляючи слова, як учила її гувернантка. — Я просто жінка, чи дівчина, байдуже хто, котра робить те, чого їй не слід робити. Спробуймо ще раз, прошу тебе, тепер, коли я з завітряного боку.

— Де той острівець і де та річка?

— Досліди. Я незнана земля.

— Не така вже й незнана, — мовив полковник.

— Не будь нахабою, — сказала дівчина. — І, прошу тебе, нападай легенько, як перше.

— Я не нападаю, — мовив полковник, — це щось інше.

— Що інше, що, коли я й досі з завітряного боку?

— Гаразд, — сказав полковник. — Гаразд, коли тобі хочеться чи ти піддаєшся з ласки.

— Обніми мене. Я ж прошу тебе.

Голос у неї лагідний, як у кошеняти, думав полковник, дарма що бідолашні кошенята не вміють розмовляти. Але потім він перестав думати і довго ні про що не думав.

Гондола пливла тепер одним з поперечних каналів. Коли вони виходили з Великого каналу, вітер так сильно нахилив її, що гондольєрові довелося налягти всім тілом на другий борт; полковник і дівчина теж змушені були пересунутись під ковдрою, і під неї вдерся шалений вітер.

Вони довго мовчали, і полковник відзначив про себе, що, коли гондола проходила під останнім мостом, верх її не діставав до мосту лише на кілька дюймів.

— Ну як, доню?

— Чудово!

— Ти любиш мене?

— Нащо питати такі дурниці?

— Вода сьогодні дуже висока, ми мало не черкнулися об міст.

— Я знаю, куди ми пливемо. Я ж тут народилася.

— А я, бувало, помилявся і в рідному місті,— сказав полковник. — Народитися — це ще не все.

— Ні, це дуже багато, — заперечила дівчина. — І ти це знаєш. Обніми мене міцно-міцно, так, щоб ми хоч на хвилинку стали ніби одне тіло.

— Ну що ж, спробуймо, — сказав полковник.

— І я зможу стати тобою?

— Це досить важко. Та ми постараємося.

— Тепер я — це ти, — мовила вона. — Я щойно взяла Париж.

— Господи, доню, — сказав він. — У тебе ж тепер повно клопоту! Дивись, он виводять на парад Двадцять восьму дивізію!

— А мені байдуже!

— А мені ні.

— Хіба вона така вже погана?

— Та ні. Й командири добрі. Справжні національні гвардійці, тільки їм, бідолахам, страшенно не щастило. Просто якась проклята богом дивізія! Покутники, та й годі!

— Я зовсім не розуміюся на таких речах.

— Не варто й пояснювати, — сказав полковник.

— А ти не розкажеш мені якусь правдиву історію про Париж? Я так його люблю, і коли думаю, що ти його брав, мені здається, ніби я пливу в гондолі із самим маршалом Неєм.

— Велике щастя! — сказав полковник. — Особливо після того, як він витримав стільки ар'єргардних боїв, тікаючи з якогось російського міста. Йому доводилось битися по десять, по дванадцять, по п'ятнадцять разів на день, а може, й більше. Після того він нікого не впізнавав. Навіть не думай кататися