Син - Філіп Майєр
Навіть згадуючи події цього вечора потім, Джинні не могла зрозуміти, чому вирішила піти за ним. Так чи інакше, вона теж спустилася з пагорба, до самісіньких стаєнь, і присіла в тіні під стіною, чекаючи, що буде далі. Ага, вікно засвітилося. Може, у Джонаса там — побачення з дівчиною? (Цікаво, хто ж вона?) Ні, Джинні помилилася: її брат прийшов до стайні, щоб вивести звідти коней. Ударив долонею по крупу одного, другого… і ось уже всі вони побігли до пасовиська, немовби розчиняючись у нічній темряві.
Дівчинка, підібравшись іще ближче, спостерігала за Джонасом крізь шпарку в дерев’яній стіні. Хлопець, зійшовши на горище, де зберігалося сіно, скидав оберемки один за одним донизу. Коли назбиралася вже чималенька купа, він зліз і вилив на неї цілий глек сирої нафти.
— Що ти робиш? — вигукнула дівчинка, розчахнувши двері.
Джонас озирнувся, і вона вийшла на світло.
— Джинні… — спантеличено пробелькотів він.
— Що це ти робиш? — знову спитала вона.
— Намагаюся вирватися на волю. Це єдиний спосіб.
Джинні лишень мовчки витріщилася на нього.
— Це через батька, — стенув плечима хлопець. — Я хочу з’ясувати, як він чинитиме, коли моє перебування тут стане обходитися йому надто дорого. Адже гроші — це єдине, що справді може зачепити батька за живе. Можеш просто зараз бігти до нього й усе розповісти, бо мені байдуже.
— Я нікому нічого не скажу.
— Тоді піди-но перевір, чи всіх коней я вивів зі стаєнь. Бо я щось ніяк не можу з думками зібратися.
Дівчинка так і зробила — зайшла всередину й перевірила кожне стійло.
А потім спостерігала крізь відчинені двері, як її брат майструє з палиці й старої сорочки смолоскип, занурює його в нафту, запалює й кидає на купу сіна. Полум’я одразу розгорілося, та так, що аж загуло-зашуміло. І хлопець, вибігши за двері, зачинив їх, а тоді взявся разом із Джинні підійматися на верхівку пагорба. І вже звідти двоє підлітків спостерігали за тим, як усередині стайні розгоряється вогонь; це було схоже на схід маленького сонця. Коли з усіх шпарин дерев’яної споруди повалив, зливаючись із нічною темрявою, чорний дим, вони підвелися, і Джонас пригорнув сестру до серця. Узявшись за руки, обоє тихенько попрямували до батькового дому.
Розділ 69
Улісс Ґарсія
Його обличчя чисто поголене, волосся ретельно зачесане. На ньому — новісінькі брюки й сорочка; чоботи начищені до блиску. У його руках — шкіряна тека зі свідоцтвами про народження, на поясі — прадідів кольт (він уже давно зламався, але гравіювання «П. Мак-Каллоу» — цілком розбірливе).
Юнак заходить на простору терасу, шукаючи стару господиню. І бачить розчинені скляні двері.
А ось і вона — сидить у кріслі й читає.
— Ви, мабуть, Долорес шукаєте? — запитала стара, кивнувши йому (мабуть, упізнала).
— Та ні.
— Знаєте, а я люблю ось так сидіти біля каміна, коли приїжджаю сюди. Навіть якщо доводиться залишати двері відчиненими, щоб не так жарко було.
— Гарний у вас камін.
Вона мовчки дивилася на нього, чекаючи, певно, що він скаже ще щось.
— Я на вас працюю.
— Так, я пригадую.
Здається, минула ціла вічність, перш ніж він спромігся вимовити наступну фразу (від хвилювання в нього аж голова пішла обертом).
— Я правнук Пітера Мак-Каллоу, — почув юнак власний голос. — Улаштуватися до вас на роботу вирішив, бо…
Ні, цього не можна казати. Вона ще подумає, що він божевільний.
На її обличчі не відбилося жодної емоції.
Улісс вийняв зі своєї шкіряної теки (її він теж вичистив до блиску) листи й документи, а тоді, підійшовши до старої, простягнув їй усе це. Доки вона читала, юнак, знову відступивши до дверей, розглядав величезну кімнату: висота стелі — метрів із десять, ширина й довжина — мабуть, тридцять на сорок; точнісінько такі балки він бачив у старих церквах. Та тут, певно, умістилися б аж три будинки такого розміру, як оселя його дідуся! Цікаво, чи є отакі здоровезні кімнати в будинку Арройо?
Стара прочитала перші кілька сторінок, а наступні взялася просто перегортати.
— Ми з вами родичі, — повторив Улісс.
Погляд жінки залишався байдужим. Але цього разу її виказали руки, що раптом затремтіли.
— Боюся, що вам уже час іти, — мовила вона.
— Але ж… — він показав поглядом на папери.
— Негайно йдіть із цього будинку! Свій чек отримаєте згодом у містера Колмса.
Хлопець було щось заговорив, проте стара вже не звертала на нього уваги, наче його тут і не було. Спокійно підвівшись зі свого крісла, вона підійшла до низенького мармурового столика та взяла до рук радіотелефон.
Набравши номер, господиня будинку подивилася юнакові просто у вічі.
— Це місіс Мак-Каллоу, — проказала вона в слухавку. — До мого дому зайшов непроханий гість, якого я не можу видворити сама… так-так, він поруч зі мною.
Кивнувши хлопцеві, вона замахала йому рукою, мовляв, іди, доки не пізно. Ноги самі понесли його до виходу, та раптом…
— Як його звати? — перепитала стара по телефону. — Здається, Мартінес.
Його неначе окропом із відра ошпарили. Він ступив кілька швидких кроків уперед, щоб забрати свої папери, але жінка зрозуміла це по-своєму. І, відсахнувшись від нього, перечепилася через власну ногу. Він простягнув руки, щоб не дати їй упасти, проте вона стрімко відхилилася в інший бік. І повалилася горілиць просто на кам’яний фундамент каміна, сильно стукнувшись об нього потилицею. Радіотелефон випав із її руки; Улісс почув чийсь голос у слухавці.
— Місіс Мак-Каллоу? — прошепотів він.
Відповіді не було. Прикриті повіки старої злегка тремтіли.
— Я ж… не зачіпав вас.
І знову — мовчання. Жінка не рухалася; її очі були вже розплющені, але дивилися кудись… у нікуди. І хлопець збагнув, що вона зараз помре.
Запхавши поспіхом свої папери до шкіряної теки, він обвів поглядом кімнату, щоб переконатися, що нічого не забув. А тоді попрямував до дверей.
«Я вбив жінку… — пульсувало в його голові. — Навіть не торкаючись її. Вона померла просто через те, що я існую!»
Він вийшов надвір, але, побачивши одну з вантажівок для робітників, що саме піднялася на вершину пагорба, поквапом сховався в будинку.
«Звісно, мене знайдуть, — швидко-швидко затріпотіли думки в його спантеличеній свідомості. — Вони обов'язково з'ясують, що це був я. Вони це можуть… Але ж я її не чіпав! Та кому яке діло? Я мексиканець, який удерся до будинку заможної американки. Вони не з'ясовуватимуть, зачіпав я її чи ні!»
Вантажівка поїхала геть, і хлопець став блукати порожнім будинком, шукаючи іншого виходу. Це