Син - Філіп Майєр

— Вітаю, містере Ґарсія, — мовила вона.

Від нього раптом наче повтікали всі потрібні слова. Тож він, побажавши їй доброї ночі, поїхав геть, подумки лаючи себе боягузом і нікчемою.

Наступного дня господиня нікуди не полетіла. І Улісс, прямуючи ввечері до будиночка для вакуерос, рішуче вирішив: зараз або ніколи. Прожене його — ну й нехай. Хоча шкода, адже робота тут хороша, і старшому ковбою Браяну Колмсу він завжди подобався. Та й іншим робітникам теж, хоча вони, можливо, і вважали його задавакою.

Не спробувати бодай раз поговорити з нею — це, як вважав Улісс, просто боягузтво. Тож після вечері він, перевдягнувшись у свою найкращу сорочку, узяв невеличку шкіряну теку (її подарував йому дідусь) і поклав туди свої папери.

Розділ 66

Щоденники Пітера Мак-Каллоу

13 жовтня 1917 року

Отримав дві телеграми з Ґвадалахари: і одна, і друга Марії запрошують мене в гості. Але я добре знаю, що до моєї Марії вони жодного стосунку не мають. А сьогодні прийшов коротесенький лист: «Отримала твоє послання. Зберегла про тебе прекрасні спогади. Але це наше минуле, що ніколи не перетвориться на майбутнє».

Чекаю, доки Саллі забереться геть із будинку. А затим набираю номер Аба Джефферсона й розповідаю йому про все.

— Ми можемо привезти її сюди — це буде легко, — мовив він.

— Як це?

— Уважайте, що вона — вже тут, містере Мак-Каллоу.

— Ні! — кричу я в слухавку, раптом усе збагнувши. — У жодному разі не робіть цього!

Не знаю, чи можна це назвати планом дій, але що я вже зробив, то це написав листа Чарлі та Ґленну. Я спробував, як міг, пояснити їм, що й до чого. Але пробачення від них не чекаю, особливо від Чарлі, адже він завжди був сином полковника стільки само, скільки й моїм. Завтрашній день, неділю, доведеться перечекати, а тоді — братися до справи.

14 жовтня 1917 року

Прокинувся цього ранку щасливим — неначе ті часи, коли Марія була поряд, повернулися, — та поступово звичні вже відчуття знов оволоділи мною. Не знав я, що в мені сидить такий безмежний страх.

Навіть якщо вона погодиться зустрітися зі мною, це буде вже не те саме, бо тоді вона була втікачкою. А раптом ми з нею виявимося давніми друзями, яких тепер уже нічого не пов’язує? Раптом узи нашого кохання виявляться не чим іншим, як ілюзією? Ні, краще такого навіть не уявляти. Краще зберігати в душі все хороше й думати тільки про це.

15 жовтня 1917 року

Пережив безсонну ніч. На світанку спакував у валізу три переміни одягу та револьвер. За кілька хвилин я пройду крізь ворота ранчо Мак-Каллоу востаннє, так чи інакше.

Знаю, що в Каррізо банк не зможе видати мені двісті п’ятдесят тисяч доларів готівкою. Тому їду до Сан-Антоніо, сподіваючись, що Роналд Деррі, який знає мене вже двадцять років, не допитуватиметься, нащо мені такі гроші. Якщо все-таки спитає, відповім: «Усі фермери, яким треба платити за оренду землі під свердловини, наче змовилися — давай та й давай готівку».

Після цього я перетну кордон. Розумію, звісно, що гроші не мої, і якщо хтось додумається зателефонувати моєму батькові…

Не плекаю жодних ілюзій щодо своїх шансів дістатися Ґвадалахари живим. Я в добрій пам’яті й при розумі. Уважайте ці папери моїм заповітом.

Розділ 67

Ілай Мак-Каллоу

З капітуляцією команчів у Техасі звільнилася територія, що за площею приблизно дорівнює Старим Штатам. І кожен ділок зі Сходу (наприклад, власник готелю чи китобійного судна) чомусь вважав так: для того щоб загрібати гроші лопатою, достатньо купити в Техасі земельну ділянку та стадо корів.

І — почалася навала пихатих янкі, що без упину скалили зуби, та французьких і шотландських герцогів і графів у фраках. Усі вони розкидалися грошима направо і наліво, переплачуючи за землю, корів і коней. Однак перед нами, техасцями, вони гоголем ходили: мовляв, ми такі самі умілі тваринники, як і ви. Пасовиська наші тим часом виснажувалися дедалі більше; тямущі власники ранчо переганяли свої стада до Монтани, де ще можна було відшукати луки з густою травою.

Приблизно половина техаських робітників ранчо складалася тепер із випускників Гарварду, які носили фільдекосові шкарпетки, купували прикрашене сріблом ковбойське спорядження в комівояжерів і замовляли пістолети поштою. Вони були впевнені, що приїхали на Захід, щоб змужніти разом із Техасом. Насправді ж — для того, щоб спостерігати за його агонією.

Я вирішив, що продам худобу до тисяча вісімсот вісімдесятого року. Мій внутрішній команч, який завжди прагнув життя на волі, люто ненавидів цю тупу скотину. Він терпіти не міг із ранку до ночі думати тільки про те, як би заробити на ній побільше грошей. Натомість «блідолиций» Ілай Мак-Каллоу не уявляв свого життя без цих думок: треба стежити за тим, щоб корови добре напасалися; треба не продешевити, коли настане час їх продавати; треба вже нині думати про те, куди найкраще вкласти прибуток. І це «треба-треба-треба» скувало мене, мов невидимі кайдани: я поставив свої стада вище за дружину та дітей. Ну чим я був кращий за наркоманку Еллен Вілберґер? Їй-бо не потрібен був лауданум, доки вона його не спробувала; а після цього він став сенсом її життя.

Мадлен уже подумала, що я злигався з якоюсь сеньйоритою. Та вона неабияк мене переоцінила, адже я загруз у значно страшнішому болоті.

Я перевіз свою родину до Сан-Антоніо, та все одно майже весь час вештався в брасада чи напивався в смердючих генделиках. Дружину мою, звісно ж, такий стан речей аж ніяк не тішив. І вона, певна річ, досі наполягала на тому, щоб я розпочав будувати для нас усіх пристойний будинок у долині Нуесес чи деінде.

— Почекай іще кілька років, і я продам свої стада, — запевняв я її. — Адже ця худоба…

— Що?

— Та…

Ось тут я й замовк, бо не зміг знайти потрібних слів, наче сам диявол мені раптом щелепи склеїв.

Мадлен із похмурим, невдоволеним обличчям (від інших солом’яних вдів Сан-Антоніо вона перейняла звичку підфарбовуватися — зовсім трошечки, утім я помітив) ходила туди-сюди просторою вітальнею. Слуги тихенько поралися по господарству десь в іншій частині дому; наші хлопчики гралися на подвір’ї.

— Ненавиджу цей будинок! — пробурчала вона.

— Чи ти сказилася? Будь-хто мріяв би про таку розкіш!

Справді, це був просто палац, а не будинок: білосніжні стіни, інтер’єр в іспанському