Син - Філіп Майєр

Розділ 71

Пітер Мак-Каллоу

Позаду — чотири дні подорожі на автомобілі. Попереду (просто перед ним) — невеличкий глинобитний будиночок у Ґвадалахарі (жовта фарба подекуди обсипалася), оточений затишним, доглянутим садком. Тут живе його Марія.

Уночі, коли вона вже заснула, він знову вліз у брюки й сорочку, а тоді пішов перевірити, чи на місці машина. Було темно й дуже тихо; уже рідко в якому домі горіло світло (а він же гадав, що тут узагалі майже ніде немає електрики).

Він подумав про те, чому, власне, украв ті гроші. Через своє боягузтво? Через те, що боявся передумати? Та це вже не має ніякого значення! Треба краще піти й розбудити Марію. Допоки ще темно, вони хутко зберуться й поїдуть звідси.

Спершу вони переїжджали з місця на місце кожні кілька тижнів; зупиняючись у готелях, завжди придумували собі інші імена. У південній частині Мексики за тих часів було спокійніше, тож перша їхня дитина з’явилася на світ у Меріді, а друга — під Оахакою. Коли ж війна закінчилася, вони ще дужче стали хвилюватися через те, що їх можуть відшукати, тож тисяча дев’ятсот двадцятого року, після того як скинули Каррансу, оселилися в Мехіко.

До влади щойно прийшов новий уряд. Місто аж кишіло людьми: банкірами й промисловцями, емігрантами й художниками, анархістами й музикантами. Величезні собори, несходимі базари, шумні пулькеріас, настінний живопис, нічні трамваї; на вулицях — бруківки не видно через неабиякий потік машин, вершників (хто на коні, хто на віслюкові) і босоногих селян. Пітер спочатку думав, що це повибиває з його голови геть усі клепки. Утім, згодом йому навіть сподобалося дивитися з балкона своєї квартири донизу, на вулицю. Він і не знав, що спостерігатиме колись за стількома людьми одразу.

— Ти ж ніколи не любив великих міст, — мовила до нього якось Марія.

— Тут буде краще нашим дітям.

Річ була не тільки в цьому. Тут стала стиратися його пам’ять: Педро й Лурдес Ґарсія згадувалися йому лише дуже-дуже молодими, як і його власні батьки; він мало що міг пригадати зі свого дитинства й навіть із подій минулого року. Якщо хтось і стежив за ним із темних кутків, він цього не помічав. І щовечора — після заходу сонця — виходив на балкон та, тримаючись за досі тепле кам’яне поруччя, спостерігав за людьми. Мільйони життів миготять перед його поглядом, і стільки ж — іще чекають свого народження. І всі вони схожі на нього. Усі вони вільні. І всіх їх колись та й забудуть назавжди.

Розділ 72

Ілай Мак-Каллоу

1881 рік

Так, я пообіцяв собі, що до тисяча вісімсот вісімдесятого року здихаюся своїх корів. Але дощі так добре зрошували землю, а мої телята-дволітки принесли мені прибуток аж у чотирнадцять із половиною доларів за голову. І один німецький барон, який хотів зайнятися розведенням худоби в Канзасі, пообіцяв купити в мене навесні телят-однолітків по десять доларів за голову. Якось, після чергового перегону худоби, мої ковбої продали своїх коней і купили квитки на потяг. А я відправив Мадлен телеграму, щоб не чекала мене скоро. На той момент будинок у долині Нуесес був уже готовий, але вона взагалі перестала сподіватися, що я бодай якийсь час проводитиму вдома — поряд із нею та нашими дітьми.

Я сів на коня й поїхав на південь — до тих земель, де колись жило й полювало Тошавеєве плем’я. Доїхавши до того місця біля річки Канейдіан, де стояли колись наші тіпі, я побачив там стадо корів і відігнав їх геть. (Кизил там повиростав уже високий: підніми руку — до верхівки не дотягнешся.) Я шукав кілька днів, та все-таки не знайшов могил Тошавея, Квітки Прерій і Самотньої Пташки. Замість землі тут було вже саме каміння, а всі дерева повирубували на дрова.

Що ж до могили мого брата, протягом якогось часу я був упевнений, що індіанці везли нас через каньйон Єллов-Гаус, але згодом — точнісінько так само запевняв себе, що то був Бланко, потім — Туле… а може, Пало-Дуро? Я їхав і їхав, орієнтуючись на скелі, уздовж Ллано: а раптом сяйне щось у моїй голові, і я відчую те місце, де поховали Мартіна? Ні, не відчув я нічогісінько.

Приїхавши додому, я побачив усіх своїх робітників на терасі — мабуть, вони виглядали мене.

— Вам що, більше нічим зайнятися? — замість привітання гукнув я.

І побачив будинок.

— Що тут була за стрілянина?

Усі мовчали.

— Я запитую: хто тут стріляв?!

Їх поховали під високою тополею на верхівці пагорба (звідти розгортався дивовижний краєвид на будинок і все інше). Мадлен і Еверетта. І ковбоя на прізвище Фейрбенкс.

Мою дружину застрелили на подвір’ї, а сина — коли він намагався занести її до будинку. Троє ковбоїв (двох із них було поранено) спромоглися відігнати бандитів — червоношкірих — геть. До якого племені належали ці індіанці, ніхто не зміг визначити.

— Вони зняли скальпи з трупів? — запитав я.

Не дочекавшись відповіді, кинувся на пагорб — до могили; Салліван, який угадав мої наміри, поквапився за мною. Схопивши лопату, я взявся їх відкопувати. Відчувши трупний запах, мій помічник зрозумів, що я копатиму й надалі, і повалив мене на землю. «…Три ковші ячменю за динарія, а оливи й вина не марнуй!»[1] З Мадлен та Еверетта скальпів не знімали; Пітер і Фінеас цілковито неушкоджені.

Солдати техаської армії сказали, що переслідували злочинців аж до мексиканського кордону, але індіанцям (вони вважали, що це були команчі) удалося, переправившись через річку, зникнути. Коли Салліван показав мені їхні сліди в загоні для худоби, я переконався в тому, що моїх дружину й сина вбили ліпани-апачі. Річ у тім, що носки мокасинів команчів значно вужчі, ніж у апачів, та й бахрома довша, тому тягнеться по землі, залишаючи досить чіткі відбитки. А ці сліди були великі (у команчів стопи досить маленькі), із широкими носками та майже без відбитків від бахроми. До того ж стріли апачів мають по чотири жолобки.

Двадцять три ковбої виструнчилися переді мною, готові за моєю командою скочити на коней і помчати на пошуки апачів. Найстаршому з них було двадцять вісім років, наймолодшому — шістнадцять. Їхні обличчя