Син - Філіп Майєр
— Я згодилася б на животіння в найубогішій халупі, якби лишень…
— Повір мені: уже зовсім скоро я заберу вас звідси.
— А чому б не просто зараз?
— А тому!
— Не потрібен мені — і не буде потрібен! — такий величезний будинок. Ти мене, мабуть, із моєю сестрою переплутав…
Мадлен усміхнулася, намагаючись мене розвеселити. Та мені в той момент було геть не до жартів.
— Ще три роки, — дуже серйозним тоном проказав я. — А після того я радше здохну, ніж іще бодай раз підійду близько до корови чи бичка. Присягаюся тобі.
— Я не зможу стільки чекати.
— Там навіть школи немає!
— А ми збудуємо. Або наймемо дітям учителя. Або житимемо то тут, то там: у місті діти ходитимуть до школи, а на ранчо з ними займатиметься репетитор! — вона сплеснула руками. — Бачиш, скільки варіантів? Я ж тебе не залізницю побудувати прошу, Ілаю!
— Придбати будинок і не жити в ньому — це просто розкидати гроші на вітер.
— Той, хто купує землю й не будує там пристойного житла, чинить іще безглуздіше. А я тим часом повинна сама сидіти з твоїми дітьми, які постійно намагаються поводитися точнісінько так, як ти, хоча насправді тебе анітрохи не знають.
— Вам не місце на тому ранчо. Це я тобі кажу більш ніж серйозно.
Мої останні слова Мадлен пропустила повз вуха, вочевидь, продумуючи свою наступну фразу.
— Конгресмен повертається до Вашингтона, — проказала нарешті вона (ішлося про нового чоловіка її матері, який був членом палати представників). — Поряд із їхньою оселею продається непоганий будинок. І саме туди я заберу дітей, якщо не почую від тебе найближчим часом якоїсь іншої пропозиції.
Розвернувшись до неї спиною, я витріщився у вікно. Внутрішній голос невтомно нашіптував мені, що я повинен дати дружині волю, — лишень язик мій чомусь не хотів мене слухатися. Тож я далі мовчав, спостерігаючи крізь вікно за Евереттом, який, начепивши на себе мою стару сорочку з оленячої шкіри та встромивши у волосся пір’їну, тихцем підкрадався до своїх братів. Скільки разів мій старший син просив мене навчити його робити лук і стріли — навіть не пам’ятаю. І щоразу я годував його жданиками… допоки він не махнув рукою на цю пропащу справу. Що ж до Піта й Фінеаса, вони не знайшли собі кращого заняття, ніж копирсатися в землі (певно, бойовий дух від мене успадкував лише первісток). Раптом згадалася ще й інша обіцянка-цяцянка для Еверетта — мовляв, колись візьму тебе із собою на перегін худоби. Узагалі, я був радий, що мої діти ходять до школи: у Техасі життя просто неба, найпевніше, невдовзі стане винятково долею безпритульних та розвагою для багатеньких шукачів пригод.
А Мадлен тим часом не вгавала:
— І все-таки я вважаю, що ми могли б усі разом жити в долині Нуесес.
Я досі мовчав, немов узагалі язика проковтнув.
— От і чудово, — мовила вона. — То що — до вересня впораєшся?
— Та за цей час хіба що землянку вирити можна!
— То найми вдвічі більше будівельників. Чи вдесятеро більше, мені байдуже. Пам’ятай: мине три місяці — ні дня більше! — і я забираю звідси дітей.
В Абіліні щотижня відкривається нова крамниця одягу. Тож після перегону худоби майже всі ковбої продають своїх коней, а тоді купують собі новий костюм і квиток на потяг, щоб швиденько повернутися додому. Ті з них, яким «випадає щастя» побувати на шоу Неда Бантлайна чи Білла Коді, потім ще кілька місяців бозна-як задирають носа (неначе ці шоу реальніші за їхнє власне життя). Інші проводять зимові вечори за книжками Брета Гарта.
Довгі й виснажливі перегони худоби відійшли в минуле — Міжнародна Велика Північна залізниця прокладала лінію прямісінько крізь наші пасовиська. Ну, а де залізниця, там і навала людей: у містах — голці ніде впасти; земельні ділянки розхапують так стрімко, що ціна підскочила до сорока доларів за акр (а я ж купував свої землі по четвертаку за акр).
Якби не мої сини, я плюнув би на все, гайнувши до Клондайку. Техаська земля збезчещена й виснажена, мов жінка, яку примусили «обслужити» полк солдатів. Я ніколи не думав, що сюди з’їдеться стільки людей: враження було таке, немовби все населення Землі вирішило перебратися жити до Техасу.
Розділ 68
Дж. Е. Мак-Каллоу
Вона заходить до великої кімнати й бачить свого тата, який сидить біля каміна (стілець стоїть на кам’яному фундаменті) й читає якийсь блокнот у шкіряній палітурці. Чарлз Мак-Каллоу ще не помічає присутності доньки, бо вона мовчки стоїть у тій частині кімнати, де панує напівморок. Дочитавши сторінку, він вириває її та жбурляє, нахилившись уперед, просто у вогнище. Поряд із батьком — на підлозі — Джинні помічає ще три такі самі блокноти (мабуть, чиїсь щоденники). Вона кілька хвилин стоїть мовчки, а тоді виходить на світло.
— Що це ти робиш, тату?
Тепер їй видно, яке бліде й укрите рясним потом, наче при лихоманці, його обличчя.
— Твій дідусь був жалюгідним брехуном, — силоміць вимовив він після тривалої паузи.
А затим скривився, наче збирався розплакатися. І Джинні згадала, як побачила нещодавно батька своєї шкільної подруги, який сидів біля каміна, точнісінько так, як зараз її тато, і проливав сльози. Може, то в них, татусів, традиція така?
Її батько все-таки не заплакав, лише проказав:
— Піду-но я краще справою займуся.
Він устав зі стільця, підібрав із підлоги три інші блокноти й жбурнув усі чотири у вогнище. А потім поцілував її в чоло й побажав доброї ночі.
Переконавшись, що він пішов, Джинні, узявши коцюбу, вигребла таємничі щоденники з каміна майже неушкодженими.
Ані своїм братам, ані комусь іншому вона цих блокнотів не показувала, адже знала, що вони повинні стати таємницею. Тільки її таємницею.
Джонас увесь день поводився якось дивно: після школи — пішов до своєї кімнати, замість того щоб приєднатися до батька на пасовиську; під час вечері — майже нічого не з’їв. Може, захворів на грип?
Після вечері Пол із Клінтом пішли до бібліотеки — пограти в карти. А Джинні попрямувала до своєї тераси, де любила спати теплими ночами. Тільки-но вона влаштувалася на ліжку з книжкою, помітила темну постать, яка спускалася з
