Гра в пацьорки - Ірен Віталіївна Роздобудько

Як воно звучить? Лю-блю…

Тут Плющик з жахом i соромом констатував, що думає про… жiнку.

Вiн, негарний, незграбний, той, що нiколи не мав успiху у жiнок! Вiн думає про жiнку. Цiкаво, що б на це сказала мати? Вона так мрiє про внукiв… Господи, про кого?! Про внукiв! Таких собi рожевих iстот в мереживi i гольфах з балабонами… Дмитру це точно не сподобалося б. Адже наразi вiн єдине божество в хатi. Навiть пахне, нiби щойно з Олiмпу — шампунем.

Так, а до чого ж тут ВОНА? Та вона ж i є — жiнка! Тобто матерiалiзоване втiлення поняття, про яке вiн завжди думав вiдсторонено, як, наприклад, про купiвлю вiлли на Канарах.

Плющик з невластивою йому нахабнiстю почав працювати лiктями, розштовхуючи натовп, який щiльною хвилею сунув до вузького виходу. Рудий «кiнський хвiст» маячив десь далеко попереду. Вiн ледве наздогнав дiвчину i вхопив за руку (вiн не знав, як поводитись з жiнками, аби сподобатись).

— Вiзьмiть мою картку! — зопалу вимовив вiн.

— Навiщо? — висмикнула руку вона.

— Але ж ви любите… Шекспiра! — Плющик навмисно зробив паузу i, зачаївши подих, чекав на те саме слово.

— Ну… люблю. То й що?

— А я тут зовсiм випадково, менi це нi до чого! — гаряче брехав Плющик. — Я взагалi книжок не читаю!

— Спекулянт, певно?

— Чому спекулянт? Я лiкар. Вухогорлонiс. Плющик. Семен. Друга мiська полiклiнiка.

Щось в ньому змусило Олену затриматись, подивитись на нього уважнiше.

Що саме? З одного боку, потворка i дивак, з другого — лiкар, з третього — має таке ж захоплення, тiльки чомусь так непереконливо бреше, вкриваючись рум'янцем. Кумедно.

Словом, пiшли вони до сусiдньої кав'ярнi-шашличної.

Але шашликiв там чомусь не було. I взагалi нiчого не було, крiм пирiжкiв з лiвером i какао. Дивно, як людей зближує їжа, байдуже яка: чи стiл з фаршированою осетриною, чи холодний лiвер, чи склянка насiння, роздiлена порiвну.

У цей день Олена Березовська отримала, по-перше, сонети Шекспiра видання 1956 року, по-друге, чоловiка для душi.

Її замiжнi подруги вважали, що чоловiкiв як мiнiмум треба мати не менше двох. Один з яких обов'язково для душi.

Плющик в розряд для душi пiдходив iдеально: цiкавий спiврозмовник (виявилось, що лiкар-вухогорлонiс має енциклопедичнi знання з усiх можливих галузей мистецтва!), професiя пiдходяща (i не важливо, що «вухо, горло i нiс» — теж якась користь), не лiзе (хоча б раз спробував взятися за талiю — так нi: все пiд лiкоть!) i, найголовнiше — потворка! Тобто повна безпека закохатися. Гарантiя. Фортеця.

I ось на тобi — мати! Алевтина Сергiївна Березовська щодня пiдточувала цю фортецю:

— Семенчик — диво! Семенчик — знахiдка для тебе! Вiн тебе обожнює. Чого ще треба? Вiн тебе все життя на руках носитиме! Та й iнша не вiдiб'є. Вiчний спокiй! I подумати: цитує Шекспiра й Байрона з першоджерел! У наш час!!! Лiкар з перспективою. Розумний. Тихий…

— Потворка!!! — вигукувала Олена щоразу рiзкiше.

Одного разу вона сказала йому:

— Ти — потворка. Божевiльна потворка не вiд свiту сього. Я виходжу замiж!

Плющик закляк.

Вони бродили осiннiм сквером, що дощенту був заповнений дiтьми i старенькими…

— За кого? — голос впав i з горла вийшов лише якийсь незрозумiлий

клекiт.

— Що?

— За кого?… — знову клекiт, але вона зрозумiла.

— Та за тебе ж, дурнику!!!

Завiса! Завiса. Завiса…

Було весiлля.

Був ошаленiлий вiд щастя Плющик, його мати, що ридала в жорстку шерсть тремтячого Дмитра, були гостi — медперсонал полiклiнiки № 2

i спiвробiтницi нареченої, був шикарний стiл в ресторанi «Джерело», були подарунки, квiти, тости i танцi.

Була бiла сукня, фата, троянди, було тихе так в РАГСi й обручка з дорожезним антикварним дiамантом, яку десь «вибiгав» Семен. Але нареченої не було. Вона сидiла з вiдстороненим обличчям. Вiдволiкаючись вiд курчат «табака», її спiвробiтницi кидали на неї докiрливi погляди: «Тепер треба шукати iншого для душi!»

Добряче розiмлiлий Соєв обiймав нареченого i шепотiв у вухо брутальностi про переваги i недолiки сiмейного життя. Помiтивши, що Олена не повертається зi своєї позахмарної далечини, Плющик засумував, не вiдгукувався на багатоголосе «Гiрко!», а пiд кiнець свята вперше в життi побився з Соєвим…

Ось так у Оленки Березовської з'явився чудовий чоловiк. I багато хто з її колег вважав саме так. Секретарку Раєчку вражало те, що вiн медик; Галину, яскраву блондинку, що косить мужикiв направо-налiво, те, що вiн «лопух, яких можна дурити усе життя»; Марiчка була в захватi вiд його начитаностi. I всi, слiдом за Оленкою, казали — потворка. Але, звiсно, поза її вухами.

А загалом турбюро жило своїм звичним життям.

I нiхто вже не пирскав в кулачок, коли Олена, зателефонувавши чоловiку, казала:

— Привiт, Потворко!

Та ось стався iнцидент.

Ледве до мiлiцiї справа не дiйшла. Навiть побої знiмали!

«I через що вона так сказилася?!» — вигукували потiм свiдки.

Отже, пiсля обiдньої перерви, Раєчка, що завжди залишалася на мiсцi через якусь складну дiєту, сказала:

— Телефонував твiй Потворка!

Звичайнi слова.

Нi, давайте, по порядку.

Розберемося.

Отже, Олена Венiамiнiвна Плющик повернулася з обiдньої перерви, а Раїса Миколаївна Онишко повiдомила:

— Телефонував твiй Потворка!

— Хто телефонував?

— Твiй Потворка!

— Хто???

— Та кажу ж: твiй Потворка!!! Просив переказати, що пiсля роботи все купить сам… Ти що, не дочуваєш?

— Я чую. Але хто дзвонив??? Повтори!!!

— Потворка твiй!!! — прокричала Раєчка в саме Оленчине вухо.

I тиха iнтелiгентна Олена раптом з вереском накинулась на неї.

Забрязкали по пiдлозi iндiйськi буси…

Завiса…

П'ЯТЬ ХВИЛИН

«П'ять хвилин… Лише п'ять хвилин…» — оксамитовим голосом бентежить серця жiнок бальзакiвського вiку динамiк на набережнiй.

Ганна їсть морозиво, воно майже тане в руках, тече мiж пальцями.

Його треба негайно з'їсти.

«П'ять хвилин — це багато чи мало?» — запитувала колись в старому фiльмi юна Люся Гурченко. Свiт нiби зациклений на цiй кiлькостi хвилин — все зводиться до них.

Ганна мимоволi згадує свої п'ять хвилин. П'ять хвилин, що перевернули свiт…

…Це був час аеропортiв, нiчних таксi, час чужих лiжок, якi пропахли олiйною фарбою, i червоних до чорноти троянд. Давнiй, майже забутий час.

Ганна продавала речi за безцiнь, розносила їх по знайомих i подругах, i щоп'ятницi купувала на вирученi грошi два квитки на лiтак: туди-назад. I там, в iншому мiстi — далекому, вкритому туманами i хмарами — на неї чекали тi нiчнi таксi, чужi лiжка i червонi до чорноти троянди.

Вогнi аеропорту, що наближались у висотi, були щастям, вогнi аеропорту на землi наступного дня — маленькою