Гра в пацьорки - Ірен Віталіївна Роздобудько
«Ноги!», — з жахом кричала Марина, коли черговий претендент робив крок у взуттi з килимка у передпокої. «Руки?», — суворо питала вона, перед дверима кухнi. «Килим…», — стогнала у знемозi, якщо гiсть задля надання вечору бiльшої романтики, сповзав на пiдлогу з келихом шампанського в руцi.
Звiсно, Марина страждала вiд самотностi.
Проте, якби в її хату увiйшли представники комiсiї з перевiрки чистоти барокамер, вони б, певно, поставили їй п'ятiрку з плюсом…
3. Секс на вiдмiнно
Моя знайома Люся з дитинства вважала, що все в її життi має бути за вищим розрядом: розкiшний будинок — обов'язково з джакузi i краєвидом на море (до речi, моря i навiть найменшої рiчки в наших краях не було), чудова вiлла (бажано на Маямi), авто («Лексус» останньої моделi), надзвичайно талановитi дiти (двi дiвчинки — блакитноокi блондинки i хлопчик — копiя Леонардо Дi Капрiо в юностi) i, звiсно ж — iдеальний чоловiк: статурний красень, сноубордист, дельтапланерист, i при цьому — дипломат, мистецтвознавець, офiцер вiйськово-морського флоту.
Коли Люся знайомилася з черговим хлопцем, почувалася членом приймальної комiсiї i подумки виставляла бали. «Цей — на двiйку, — мiркувала вона. — А той — типовий трiєчник»…
Заробити у Люсi найвищий бал здавалося неможливим.
Але змиритися з недосконалiстю свiту Люся не могла, адже i бiлизна, i особисте життя у неї мало бути найвищого ґатунку.
Люся нiколи не купувала дешевих речей. Вона могла економити роками, але купувала каблучку не з фiанiтом, як її подруги, а зi справжнiм дiамантом.
Поки її знайомi доношували легкi пуховики, Люся, три роки перебиваючись з хлiба на воду, купила норкову шубу, зшиту «на вiки».
Те ж саме було iз взуттям, косметикою i навiть з вiдпусткою. «Або Париж, або нiчого!», — казала Люся, коли її умовляли з'їздити хоча б на мiсцеву турбазу. Вона просто не могла собi дозволити будь-яке «незадовiльно».
Нарештi на горизонтi її життя замаячив герой, який так-сяк тягнув на задовiльно — молодий режисер, що приїхав пiдкорювати мiсцевий театр.
Люся пробивалась до нього всiма можливими способами — шукала спiльних знайомих, тусувалась в акторському середовищi i, нарештi, була особисто запрошена на прем'єру.
Знайомство вiдбулося, i Люся не пiдвела: її дзвiнкий смiх, постава й одяг були бездоганно прекрасними. I поки довгокосi статистки в грубезних светрах курили на пiдвiконнi, Люся зi знанням справи (адже звикла у всьому доходити до самої сутi) аналiзувала п'єсу. Чим i зацiкавила майбутню зiрку свiтової режисури.
Пiсля трьох тижнiв побачень Люся зважилась на нiч кохання.
Проблема полягала лише в тому, що у Люсi майже не було гiдного любовного досвiду. Якщо говорити вiдверто, Люсинi знання в цiй царинi ледь сягали двiйки. А Люся нi в чому не могла почуватися дилетанткою!
Скупивши необхiдну лiтературу (вiд «Камасутри» до сучасних невибагливо виданих брошурок на кшталт «1000 й одна поза»), Люся взялася готуватися до свого головного iспиту.
Кiлька днiв поспiль вона дратувала замiжнiх подруг запитаннями «А як це?», водячи пальцем по рядках еротичної лiтератури. I виробляла неймовiрнi вправи на килимi, пiдглядаючи в «Камасутру».
До призначеного часу, а точнiше ночi, Люся прийшла пiдготовлена якнайкраще.
Коли пiсля романтичної вечерi «це» нарештi почалося, Люся, зi своєю звичною стараннiстю, показала всi чудеса сексуальної майстерностi. Уранцi, заглядаючи в очi коханого, очiкувала якщо не пропозицiї руки та серця, то хоча б натяку на продовження роману. Подумки вона вже бачила себе поруч з генiальним чоловiком-режисером, що не вилазить зi свiтових гастролей.
«Дякую. Усе було вiдмiнно!», — сказав вiн, випроводжаючи Люсю з готельного номера. Назавжди…
«Певно, вiн сприйняв тебе за повiю!», — втiшали Люсю подруги.
Люся образилась. Хоча, якщо подумати, через що? Досконалостi все-таки досягла…
ЯК Я ПОДРУГУ ЗАМIЖ ВИДАВАЛА
«Як добре бути замiжньою!» — сказала менi подруга i, тяжко зiтхнувши, поринула у мрiї.
Я шкiрою вiдчула, як перед її затуманеним внутрiшнiм зором пропливає караван немитого посуду, гори невипрасуваних сорочок, купи розпарованих шкарпеток, вийнятих з-пiд дивану…
Але все це дрiбницi. Головне — крiзь цей побутовий туман вона бачила обличчя «винуватця» усiх цих принад подружнього життя.
Треба термiново видати її замiж. Iнакше засохне моя квiточка, вирiшила я.
Але як це зробити?
I ми взялися за складання стратегiчного плану.
Одразу, враховуючи запити майбутньої нареченої, замахнулись на «великого звiра»: наречений має бути дипломатом або молодим полiтиком. Словом, непересiчною особистiстю.
Якщо серйозно пiдiйти до проблеми незамiжнiх дiвчат, то бачиш, що проблеми як такої не iснує: довкола ширяють табуни потенцiйних женихiв.
Усе залежить лише вiд тебе.
Адже чоловiки — народ невибагливий. Як там казав герой Михайла Казакова у фiльмi «Безiменна зiрка»? «Необхiдно лише двi краплi добрих парфумiв i трохи фантазiї«, i любов iмпозантного чоловiка тобi гарантована.
Для початку ми обрали саме такий шлях.
Лишилося чекати нагоди. I невдовзi вона пiдвернулася: нас запросили на вечiрку, яка вiдбувалася пiсля закiнчення мiжнародної конференцiї.
Сюди точно зiйдуться гiднi кандидати!
У вказаний у запрошеннi час ми стояли в конгрес-холi з келихами шампанського в руках. Я досвiдченим оком оглядала присутнiх, а подруга Мартуся лише скромно опускала вiї, повнiстю довiрившись моєму смаку.
Пiдстаркуватий лисий пан у фраку з метеликом вiдпав одразу — нам потрiбен молодший; плейбой в червонiй куртцi здався надто донжуанистим; красень в бездоганному костюмi-трiйцi був зайнятий — на його руцi висiла дiвиця в мiнi.
— Ну як? — схвильовано запитувала Мартуся з-пiд опущених вiй.
— Поки що нiчого пiдходящого, — процидiла я крiзь зуби, продовжуючи спостереження.
Нарештi (о, радiсть!) в останню хвилину перед внесенням торта в холi з'явився той, що треба: вiдносно молодий, помiрно вгодований, доволi iмпозантний джентльмен. Вiн нагадував англiйця.
— До Англiї поїдеш? — запитала я Мартусю.
— Можна i до Англiї, - вiдгукнулась вона. — Але це навряд чи вийде…
— Усе в наших руках! — запевнила я, i потягла подругу ближче до «об'єкта».
Треба було пройтися повз нього так, щоб вiн звернув увагу. Мартуся йшла з вiдстороненим поглядом, мов по подiуму. А я не дрiмала! Менi втрачати нiчого, я прискiпливо спостерiгала за реакцiєю незнайомця.
— Ну що — помiтив? — запитала Мартуся, закiнчивши «дефiле».
— Ще б пак! — сказала я. — Здається, вiн у захватi вiд наших жiнок. Свої їм добряче набридли. Там — фемiнiзм, емансипацiя, гендернi питання. А тут — цiлина для чоловiчої дiяльностi! Якби наш герой знав, як легко йому буде виорати це поле!
Але вiн поводився стримано. Тiльки дивився. А пiдiйти першими нам було дуже незручно.
Ми похапцем почали вигадувати план: Мартуся пiдходить i… просить закурити… Стоп! Десь це вже було. Згадали: це прийом вуличних хулiганiв. Вiдпадає!
Варiант другий: Мартуся пiдходить
