Гра в пацьорки - Ірен Віталіївна Роздобудько

У нього запускають по одному поважнi тiтки в синiх формах.

Мiлiцiонер ретельно переглядає паспорт, зиркаючи з-пiд лоба.

Пiд цим поглядом Ганна зменшується, скручується пiд панцирем, мов равлик. Молодий сержант з подивом оглядає її потертi, подертi й обрiзанi вище колiн джинси, футболку з неймовiрним рукотворним вирiзом, оглядає затертий до сивини рюкзак. Ще б пак! У такому виглядi їй бiльше пiдходить мандрувати автостопом з яким-небудь розтриклятим далекобiйником.

У накопичувачi тоскно топчуться тi, хто приїхав до столицi у вiдрядження, — у вже несвiжих, «вiдпрацьованих» бiлих сорочках (краватка або в кишенi, або телiпається пiд розстебнутим комiром — можна розслабитись), матусi з дiтьми, що з виском i криком ганяють по периметру тiсного примiщення — нiщо їх не бере! Чоловiки, що мучаться забороною на тютюнопалiння i готовi проклясти все на свiтi, адже рейс триватиме двi години. I решта, решта, решта…

Щоб побачити самотню постать за ґратами, Ганнi доводиться пiдстрибувати i крутити головою.

«Ще п'ять хвилин!», — каже сувора чергова у фiрмовiй пiлотцi, з-пiд якої стирчать кудельки перепаленої «хiмiї«.

Вона невдовзi очолить череду пасажирiв i, мов Мойсей пустелею, поведе порожнiм летовищем до аеробуса. I тодi самотня постать за ґратами розтане в сутiнках, а разом з нею зникнуть i чорнi троянди, i вогнища, i майстернi:

Цiлих п'ять хвилин! Це означає, що ще можна жити, дихати i навiть…

Ганна кидається до суворої перепаленої блондинки.

— Можна менi вийти на цi п'ять хвилин?! Конче потрiбно…

Блондинка з подивом i майже огидою до її молодостi вдивляється у подертi джинси i декольте. Навiть мiлiцiант повернув голову. Ганна напевне знає, що вiд неї пахне французькими парфумами, вогнищем, трояндами, учорашнiм нiчним дощем i — зовсiм-зовсiм трохи! — коньяком з дивною назвою «Метакса»…

Цей неймовiрний коктейль запахiв у поєднаннi з бомжацьким прикидом зiб'є з пантелику будь-кого.

«Ну будь ласочка!», — благає Ганна. Пасажири теж з подивом розглядають її — ну i нахабна нинi молодь!

«Добре, йдiть!», — раптом дозволяє блондинка, схожа на весь цивiльний флот, i киває мiлiцiонеру, мовляв, дiвчинi треба, нехай збiгає, ми ж не звiрi…

— Тiльки наплiчник залиште! — каже той.

Брама пропускника з червоним лiхтариком нагорi вiдчиняється, як брама до раю. Ганна вдячно киває i виривається назовнi, до заґратованого парапету, швидше. Швидше туди, де…

Де її зустрiчають наймiцнiшi обiйми (перед прощанням обiйми багаторукi, як бог Шива!), найпалкiшi поцiлунки (мов останнє бажання перед стратою), найнiжнiшi, найвiдвертiшi i найнезрозумiлiшi шепотiння (так перемовляються мiж собою лише дерева i птахи).

«Пора…», — нарештi каже Ганна i вiдриває, вiдлiплює, вiддирає вiд себе руки.

Одна хвилина з п'яти промайнула. Ганна знову перетинає порiг накопичувача, демонструючи мiлiцiонеру i блондинцi свої кишенi — бомби в них немає!

А вони все бачили! Й iронiчно перезираються. На своєму аеропортiвському вiку вони бачили тисячi подiбних сцен з поцiлунками i клятвами, якi нiколи не здiйснюються.

Публiка в накопичувачi продовжує нудитись, понуро топтатися на мiсцi — лавок тут не передбачено. Дiти замучили питанням: «Коли полетить лiтак?». «Скоро! Ще чотири хвилини!», — за всiх матусь голосно повiдомляє чергова, на всю котушку використовуючи свою короткочасну роль вершительки доль.

Господи, цiлих чотири!

Ганна з божевiльними очима знову рветься пiдкорювати кам'янi серця монументальної блондинки i її юного напарника.

— Ще на три хвилинки… — втративши сумлiння, честь, глузд, благає Ганна.

Але щось, певно, є в її поглядi. Щось таке… Те, чого нi з чим не сплутаєш. Навiть якщо ти бездоганний страж порядку чи безжальна блондинка, спотворена пергiдролем у дешевiй перукарнi.

— Одну! — беззаперечно каже чергова.

— Двi! — нахабно торгується Ганна.

— Ну добре — двi! — погоджується та. — Але майте на увазi, дiвчино, за двi хвилини подадуть аеробус i якщо…

Ганна вже не чує. Їй байдуже. Вона летить за ґрати. Вона нiчого не помiчає.

А дарма!

I сержант, i чергова, i тi, що їдуть з вiдрядження, i пишнi матусi, i знервованi без цигарок татусi, i студентик в бейсболцi, i всi-всi тимчасовi заручники накопичувача прикипають до скла i дивляться туди, де розгортається вселенська драма пiд назвою «Я помру без тебе!»…

I раптом… Так, саме РАПТОМ на цей людський острiвець, зiтканий з млосного очiкування, дорожньої нудьги, спраги, задухи i дитячого вереску повiльно, мов дев'ятий вал на картинi Айвазовського, накочується мерехтлива, свiжа, зiткана з невагомого свiтла хвиля кохання — сущого i живого на вiки-вiчнi. Вона руйнує суворий дашок брiв над очима мiлiцiанта, зрадницькою сльозою блищить в пiдведених кривою «стрiлкою» очах чергової, виривається зворушливим подихом з вуст матусь, хмелить чоловiкiв, змушує вiдкрити рота студентика…

— Це ж треба… — видихає хтось i пускається у свої романтичнi спогади.

Накопичувач пульсує, як одне велике серце, заражене вiрусом кохання. Усi як один готовi чекати Ганну стiльки, скiльки потрiбно. Хоч вiчнiсть, що не варта цих п'яти хвилин загальної любовi!

З розпашiлим палаючим обличчям повертається Ганна до «стiйла» i наштовхується на погляди — море ласкавих людських поглядiв, спiвчутливих кивкiв, пiдбадьорливих жестiв i свiтлих посмiшок з домiшком свiтлого суму.

— На жаль, бiльше часу немає… - каже чергова, змахнувши чорний струмок зi щоки. Вона стає на чолi процесiї i зi скреготом вiдчиняє другу браму, що веде до летовища.

«Бiльше часу немає…», — каже собi Ганна, рiшуче пiдхоплює свiй наплiчник i йде супроти загального потоку.

I всi полегшено зiтхають, смiються, розступаються перед нею, даючи дорогу. I сержант — уже вкотре! — вiдчиняє дверцята накопичувача i весело прикладає долоню до козирка.

I в його поглядi немає iронiї. Тiльки трiшки заздрiсть. До того, хто стоїть там, за ґратами, як багаторукий Шива…

«Лише п'я-а-а-ать хвилин…», — спiває оксамитовий баритон в динамiку на набережнiй.

Морозиво давно вже розтануло в руках. Усе, все розтануло.

За якихось п'ять хвилин…

КОЛИСЬ ДАВНО…

…Вiн тепер iснує лише у вашiй уявi. Той чоловiк, якого ви знали колись давно. Вiн загубився у глибинах пам'ятi, серед нових друзiв, дрiбних i незначних подiй, в метушнi побуту, у вогнях мiст, у пошуках хлiба насущного.

Часом, коли вам буває дуже сумно, ви подумки говорите з ним, згадуєте вашi прогулянки, його зворушливi зiзнання, скаржитесь на те, що не складається, хвалитесь успiхами. I що старшими стаєте, то частiше вас збурює грiшна думка про нього — єдиного, хто мiг би вас зрозумiти i… втраченого вже назавжди.

Здається, що саме з ним життя вдалося б, саме вiд нього народилися б найгарнiшi й найслухнянiшi дiти, що саме вiн колись був призначений вам для розради. Йому можна було б розповiсти все, знаючи,