Гра в пацьорки - Ірен Віталіївна Роздобудько
Але! Але я знаю собi цiну. Треба трiшки пiдтримати мене, ну… зовсiм трiшки.
Я погоджуся на легку вечерю у не дуже дорогому ресторанi, вiзьму вашу вiзитiвку i зателефоную наступного дня.
А потiм…
Потiм ви телефонуватимете самi.
Довго.
Доки не погоджуся стати вашою дружиною.
А через п'ять рокiв — так, так! — я сама зможу утримувати i себе, i вас. Якщо до того часу ще кохатиму…
Адже ви самi знаєте: «У любовi, як у пташки крила!»
Зауважте: це говорить не вона.
Адже вона ще сама не знає, на що здатна.
Але ж я знаю…
Миша в борошнi
Обожнюю!
Цi блiдi щоки i трохи опущенi кутики вуст, швидкий сором'язливий рух очей — зверху до низу, невпевненi жести…
Вона — цiлковита протилежнiсть жiнцi в червоному: таємниця, тьмяний вiдблиск у печерi.
Її незрозумiлого кольору блузочка, застiбнута пiд горло, викликає в подруг подив, але менi вона шепоче: «Повiльно розстiбни…».
Вузька темна спiдниця з довгим розрiзом з двох бокiв промовляє: «Я соромлюсь показувати свої ноги, але вони у мене нiчого…».
Гладка, мов у ляльки, зачiска, окуляри, туфлi без пiдборiв натякають:
«Я сплю… Розбуди мене…».
Про таких жiнок частенько кажуть: миша в борошнi.
Але ось вона схиляється над комп'ютером — спина витончено зiгнута, зi щiльного жмутку волосся вистрибує пасемце i по-зрадницьки спадає на шию еротичним локоном.
I я читаю iєроглiф її силуєта:
«Я пишаюсь своїм вихованням. Перший-лiпший — не герой мого роману. Але не вiр, якщо я скажу нi. Це наслiдки пуританського виховання, суворiсть матерi та авторитаризм батька. Я зобов'язана вимовляти це гидке слово, але так, щоб ти мiг почути в ньому зовсiм iнше. Я старанно тренувалась!
Я сплю i бачу себе найдорожчою куртизанкою середньовiччя. Я клацаю по клавiатурi, але навiть мiй мiзинець випромiнює еротику.
Менi бракує божевiльних вчинкiв, свят, гульбищ, а, можливо, навiть оргiй! I тодi я вийму з волосся цi ненависнi шпильки, рум'янець заллє мої щоки — i цього разу не буде ознакою сором'язливостi!
Я танцюватиму, як вулична циганка, а пiд кiнець вечiрки крикну у натовп своїх зачарованих лицарiв: «А ти, шалений, залишися!!!»
Вона i не пiдозрює, що все це — вона! Ось ця миша в борошнi, спляча красуня, синя панчiшка…
Вона не знає, що чекає на неї.
Але я ж знаю…
Нiколи i нiзащо
Ця скринька вiдмикається просто!
Вона з розряду тих жiнок, яким варто затуляти вуста… поцiлунком.
Але вона нiколи i нiзащо з цим не погодиться.
I якщо я одразу почну дiяти, прочитає менi двогодинну лекцiю про гендерний розвиток суспiльства i перемогу фемiнiзму на всiх континентах земної кулi. Посеред цiєї лекцiї я i… (дивись вище).
У неї темпераментна мова i пiдкреслено незалежний вигляд.
Як у амазонки. Як у кобили Пржевальського.
Її прiоритети в одязi — безформенний светр (вiтання «дiтям квiтiв» середини 60-х), джинси (гудбай, Америко, о-у!) — це у буднi, i… вечiрня сукня вiд Версаче на прийомi в посольствi.
Вона впевнена, що такi як я її не цiкавлять. I бiльше того — не зацiкавлять нiколи i нiзащо.
Вона взагалi обожнює повторювати цi словечка: «Я нiколи вас не покохаю», «Я нiзащо з вами не погоджусь!», «Я нiколи… не ношу спiдньої бiлизни. З принципу. Чим ми гiршi за чоловiкiв?!»
I я як азбуку Морзе мушу розшифровувати її категоричнi короткi «нiколи». I що ж я чую?
«Так, я сама. Тому що не люблю мужикiв, якi називають мене «зайкою» i не вмiють пришити ґудзик до сорочки. Я в постiйнiй боротьбi.
Менi байдуже до жiночих хитрощiв. Я звикла вiдповiдати сама за себе.
I нi перед ким не мушу звiтувати. Я добре заробляю. Я самодостатня, а згодом стану ще… Ох, що ви робите?! Цього не буде нiколи! Чуєте?! Припинiть негайно!!! Бовдур! Кретин. Покидьок… Я… Я…
Я нiколи не думала, що бути жiнкою так… приємно. Невже це все менi?!
I цi квiти також? I каву у постiль? Я ж завжди вважала це вульгарним… Абсурд якийсь… Що це — сльози? Я ранiше нiколи не плакала… Нiколи i нiзащо… Що ти робиш? Невже це я? Ти не щезнеш?
Я не здаюся тобi жахливим стервом? Це правда? Що тобi приготувати на вечерю? Ти гадаєш, у нас вийде? Де ж ти був ранiше?…»
Суцiльнi запитання.
Вона ще не знає, як вiдповiсти на них.
Але ж я знаю…
*
Я люблю вас, жiнки.
Ви прокидаєтесь вранцi i втискаєтесь у тролейбуси, автобуси, метро, автомобiлi, думаючи про хлiб насущний, про дiтей, чоловiкiв, свекрух i власних батькiв. Ви долаєте довгi i короткi дистанцiї мiж прапорцями «мушу» i «хочу» i часто не добiгаєте до останнього. Де на вас чекає заслужена винагорода…
Ви боїтесь самих себе, свого розуму, потаємних бажань, темпераменту, можливостей i переваг.
Ви вважаєте, що для щастя у вас недостатньо довгi ноги або надто маленькi груди, або… Та казна-що ви можете нафантазувати, аби мати гiдне виправдання своїм невдачам!
Але хiба я дивлюсь тiльки на це? Помиляєтесь.
Я обожнюю розгадувати вашi «кросворди», пiдбирати «ключi» до ваших «шифрiв» i розумiю, що «найголовнiшого очима не побачиш»…
Ви пропливаєте повз мене, мов примарнi летючi голландцi.
I я спостерiгаю за вами з любов'ю.
Назвiть мене бабiєм, мартоплясом, казановою — ким завгодно.
Менi байдуже.
Можливо, ваш нинiшнiй бойфренд чудово знається на комп'ютерах, а для мене цей складний механiзм — ви.
Можливо, вiн дивовижно грає на скрипцi, а для мене цей витончений iнструмент — ви.
Можливо, вiн знається на мистецтвi Ренесансу, а для мене ця епоха — ви.
I я не боюся зiзнатися у всьому цьому.
Тому що ви самi не знаєте, якi ви прекраснi.
Але я ж знаю…
ШКОЛА СТЕРВОЗНОСТI
…Усе в менi кипить, вирує, вибухає. Я вимучую себе багатогодинними внутрiшнiми «мiтингами», лежачи у ваннi, а щоранку прокидаюсь з однiєю думкою: «Хочу бути стервом!»
Нервовий зрив досягає тiєї межi, коли я вже готова дати оголошення у газету: «Слухняна учениця заплатить будь-якi грошi за курс лекцiй в школi стервозностi!»
Куди подiлися мої упокорення, iнтелiгентнiсть, м'якiсть та умiння оминати всi гострi кути та сумнi для власного «я» наслiдки доброго виховання? До дiдька цi пережитки! Наб-рид-ло!!! Завтра ж… Стоп! Що я зроблю завтра ж зранку?
Я знiму слухавку, наберу номер такої собi мадам Н., чiтко, вимовляючи кожне слово хриплувато-оксамитовим (саме так, хриплувато-оксамитовим!) голосом, скажу якусь сакраментальну фразу (яку, за порадою Скарлет
