Коли повертається веселка - Анастасія Винник

Це був вітчим.

– Ти де шлялась?

– Гуляла.

– Брешеш! Ти була в Ганни!

Таня проковтнула язик.

– Чого ти до неї ходила? Кажи! І не думай брехати!

Місячні в Тані почались, коли їй виповнилось одинадцять років і п’ять місяців, день у день. Відтоді вітчим вів календар і казав, що їй дуже пощастило, бо він про неї так дбає. Коли їй виповнилось дванадцять, менструація раптом припинилась на два місяці. Вітчим допік її допитами, примушував у чомусь зізнаватись, не випускав гуляти, підслуховував її телефонні розмови, нишпорив по сумках, шухлядах і кишенях.

– Як ти могла мені брехати? – майже плакав він. – Шльондра ти, як і твоя мати!

Якими знайомими були ці інтонації! Таня вже знала, що на неї чекає, коли цей слізний голос зміниться на скрегіт жовтих прокурених зубів.

Таня кинула слухавку і побігла в кімнату. Схопила свою сумку з надписом «Per aspera ad astra», запхала туди перші речі, які потрапили під руку, зверху кинула зимову куртку і взуття. В іншу сумку покидала книги, конспекти, документи і гаманець. Колись Таня з класом ходила в похід і класна керівничка була здивована, як це в її наплічник помістилось стільки речей. «Таке враження, що твій ранець – це капелюх фокусника. У тебе там часом кролика нема?»

Кролик! Таня висунула шухляду, в якій лежав маленький іграшковий кролик. Його подарувала бабуся. Таня зняла перстень, запхала його в іграшку через дірочку збоку, і поклала в сумку. В коридорі повісила свої ключі від квартири і відчула, як їй в спину хтось дивиться. Це був кіт Роман. Вона присіла і погладила його. Кіт замуркотів і опустив голову. Коли він здійняв очі, Таня побачила в них сльози. Дівчина взяла його на руки і поцілувала:

– Вибач, що не можу забрати тебе з собою.

Кіт жалібно занявкав.

– Я дуже тебе люблю, – сказала Таня, притискаючи кота до грудей. – Я повернусь, просто зараз мені треба йти.

Вона вийшла з квартири і захлопнула двері. Притискаючись до стін будинків, ховаючись у кущах, добралась до Галі.

– Ти? Що сталось? – насупившись, запитала Шоха, протираючи очі.

– Ой, слухай! – Таня щосили вдавала переляк. – Ось… виходжу з кухні, а в коридорі повзають великі павуки, не знаю, скільки їх там було. Уявляєш? А мені завтра зранку поїзд до Києва, на екзамен. – Вона виставила сумки. – Взяла речі – й бігом до тебе. Можна, я в тебе переночую? Я додому аж ніяк.

– А де вітчим?

– На чергуванні.

– Ну… заходь. – Галя пропустила Таню в передпокій.

– Доню, хто там? – почувся голос Галиної мами.

– Таня. Вона хоче переночувати в нас, у неї в хаті павуки, а вітчим на нічному чергуванні.

– Павуки? Який жах! – З кімнати вийшла заспана жінка. – Звичайно, залишайся.

Таня все вдало прорахувала. Мама Галі боялась мишей так само, як Таня павуків. Одного разу Таня з Галею прийшли зі школи, а її досить огрядна мама стояла на стільчику і кричала. Як з’ясувалось, вона прийшла додому, а по хаті бігала мишка. Поки Галя стояла поряд із мамою, навідріз відмовившись злізти зі стільця, Таня бігала по квартирі за малесенькою сірою гостею і врешті-решт зловила її відром. Під перевернуте відро вона запхала шматок картону, винесла на вулицю і відпустила маленьку мишку.

– Лягай у вітальні на дивані, – сказала Галя. – Пішли, дам тобі ковдру і подушку.

Таня лягла. Було чути, як поверхом нижче плакала дитина. А куди привезуть її з дитиною? Де вони житимуть? У будиночку, що вона малювала, коли була маленькою? Якби ж…

Навколо тихо і тепло. Вона чує якісь кроки і обертається. Це тато, він іде до неї та усміхається: «Пішли, я покажу тобі твій будинок». Вона бере його за руку, теплу і шорстку, і вони йдуть по високій траві. І раптом, крізь сонячні промені, вона бачить свій будинок. Такий, про який мріяла, а поряд цвіте бузок. «Тату, я люблю тебе!» Вона обіймає батька, котрий пахне свіжою стружкою. «Клич Романа, він має першим зайти в дім», – промовляє батько і дає їй на руки кота. Кіт роззявляє рот, але замість нявчання вона чує дзвінок.

Таня розплющила очі. За дверима кімнати лунав телефонний дзвінок. Коли підняли слухавку, Таня почула голос Галиної мами:

– Так, вона тут. Добре, зараз розбуджу.

Таня натягнула ковдру до підборіддя. Серце стукало в горлі, було важко дихати. Вона чула, рипнули двері в кімнату, але вдала, що спить. Світло від увімкненої люстри просочилося навіть під заплющені повіки.

– Прокидайся, твій вітчим дзвонив. Ти чому йому нічого не сказала?

Таня прикрила очі рукою:

– Та я ж від павуків втікала…

– Він зараз приїде за тобою.

Таня вилізла з-під ковдри, одягнулась і вийшла з кімнати.

– А сумки? – нагадала Галина мама.

– Я завтра заберу.

– Ні, рибко, забирай зараз.

Перед дзеркалом Таня рукою розчесала волосся і зав’язала хвіст. Взулась і раптом скрикнула, тримаючись одною рукою за поясницю, а другою вперлась до стіни.

– Що