Коли повертається веселка - Анастасія Винник

Звичка вести щоденник з’явилась у неї під час навчання на журфаці. Один із викладачів розпочинав лекцію з розписування: потрібно було п’ять хвилин писати про все, що спадало на думку, тільки б писати, – і вона писала про Дмитрика. Про те, який він ще маленький, але вже видно, що в нього велике і добре серце, про те, що він ніколи не плаче, не боїться лікарів і мужньо зносить ін’єкції. Про те, як перед сном вона читає йому улюблену книжку «Слідами динозаврів», і він чітко повторює «велоцепратор» і «протоцератопс».

А одного сонячного ранку Таня зрозуміла, що пише не про сина, а про себе, про своє минуле, якого вона боялась, бо знала: настане час, і їй буде боляче. Вона не зводила повітряні замки і не вірила в мантри, що від минулого можна втекти: треба лише поскладати всі спогади на скрипучий віз, підкотити до прірви і промовити «залиш мене», скинувши все вниз. І ось ти вже без минулого, ти смієшся, стрибаєш на одній нозі і б’єш у веселий барабан.

Можливо, це спрацьовує, якщо ти сам на сам з усім світом. А вона не сама, поряд з нею живе і росте маленька людинка, яка кожного дня відкриває для себе щось нове, і так хочеться, щоб ці відкриття не засмучували. Та це неможливо. Він бачить, що мама – це і тато, і дід з бабою, вони всі сплетені в одній її постаті, що вона заробляє, як тато, і читає на ніч казки, як бабуся, що пришиває ґудзика, як мама, і ремонтує табуретку, як дідусь. І ще намагається бути гарною і хорошою мамою, навіть коли на це вже не вистачає ані сил, ані часу.

Про заміжжя Таня не думала, вона чітко знала, що вітчим – це не батько. І ще вона знала, що настане час – і Дмитрик буде їй докоряти, що в нього немає тата, дідусів і бабусь, і буде за щастя, якщо він колись пробачить їй цю втрату, пробачить біль, що з дитинства живе в його серці.

Спершу нотатки в зошиті були схожі на безглузді думки, але з часом вони набрали певного змісту – і Таня купила зошит із багатьма аркушами. Вона ще не знала, що цей щоденник стане дуже важливим, вона просто записувала туди все, що спадало їй на думку, і їй ставало легше на душі: думки переносились із голови на байдужий папір.

Час минав, хаотичність невідомим чином складалась у систему. Особливим було те, що про себе Таня писала в третій особі, бо коли писала від першої особи, дуже боліло її серце, що вона не могла й поворухнутись. Можливо, колись ці записи вона б оформила в новели або роман, але все зупинила її хвороба. Лежачи під крапельницями, Таня вирішила цим щоденником передати синові вибачення. Вибачення за те, що не пояснила, чому вони живуть тільки вдвох, чому вдома ніколи немає гостей, чому вона завжди заклопотана зовсім неважливими, на його думку, справами, а справжнє життя проходить повз них. Чому їй не смішно з того, від чого в усіх аж зводить від спазмів живіт, чому любить тишу, чому довго вбрана в один і той самий одяг. Чому в їхній квартирі немає безглуздих і милих речей, що існують для того, щоб просто тішити око, щоб підкреслювати характер і вподобання. Натомість удома є лише все найнеобхідніше, що розташовано паралельно і симетрично. Чому її не цікавить те, чим цікавляться всі, і чому вона постійно кудись поспішає. Зрештою, чому, розмовляючи з ним, вона запопадливо заглядає йому в очі, а голос її ніби завжди перепрошує, про що б вона не говорила. Чому, коли він розповідає їй щось цікаве, вона раптом перестає його слухати і поринає кудись у себе. І ще сотні «чому», на які вона б мала дати відповідь: «Сину, це все через моє минуле, воно болить, і я відчуваю цей біль у собі щосекунди…». Натомість вона відповідала: «Я не можу тобі цього пояснити, просто я така є». «А ти спробуй, я зрозумію, я не тупий», – нервово пропонував син, і тоді «тупіла» вона. Тупіла до болю в голові, до дзвону у вухах, до сліз від неможливості змінити минуле, від його неминучого впливу на теперішнє і майбутнє, від упевненості, що тільки вона винна в тому, що син віддаляється від неї й став уже майже чужим.

Подивившись на першу сторінку, Таня витягнула із сумки ручку і нахилилась над щоденником.

«Мій дорогенький хлопчику…»

Ні. «Сину…». Ні, він не любить, коли вона так до нього звертається. Він просить, щоб вона називала його Дмитром, а не Дмитриком…

За вікном уже стемніло, а вона так і не написала жодного слова. Усе, про що вона думала, усі слова, які намагалась запам’ятати, щоб потім записати, тепер здавались порожніми і нікчемними.

Таня поклала ручку і перегорнула сторінку…

– Скільки днів затримки? – хриплим голосом запитала Ганна Михайлівна, сідаючи в старе і потерте крісло.

Почувся скрип, крісло захиталось під її огрядним тілом. Здавалося, що його тоненькі ніжки ось-ось роз’їдуться. Але Ганна Михайлівна, не звертаючи на це уваги, дістала цигарку із пожовтілого портсигара.

Від стійкого запаху тютюнового диму щипало очі. Фіранки на вікнах пожовтіли, а стеля була всіяна закопченими коричневими плямами. На столі стояла попільничка, повна недопалків. На коліна до Ганни Михайлівни стрибнув величезний чорно-білий кіт. Вона потерла коліно, пробурчала, що їй незручно сидіти, що Васька важезний і щось там їй перетискає, тому коліно болить сильніше. Але кота не вигнала.

Таня прийшла до неї, бо до неї ходили половина жінок Жовтоводська, не мало значення, що боліло. Ганна Михайлівна приїхала сюди з першими будівельниками комбінату, і за кілька місяців відбила