Коли повертається веселка - Анастасія Винник

– Залиште свої дані, – сухо повторила Наталя Іванівна, і в телефоні клацнуло.

Таня продиктувала секретарці свій номер телефону.

– Записала. До побачення. – І секретарка поклала слухавку.

Сутеніло. Від будинку Демиденків Таня поїхала в магазин. Тепер це була двоповерхова будівля, на якій світилась велика неонова вивіска «Жовтоводськ». Біля дверей стояли порожні візки.

Вона купила велику коробку цукерок і пляшку «Кіндзмараулі». Розраховуючись, побачила однокласницю Галину Шостю, яку всі називали Шоха. Її зустріти Тані хотілось найменше. Ні, найменше вона б хотіла побачити маму і вітчима.

Таня вийшла з магазину, та ще не встигла підійти до авто, як її покликали:

– Танько? Стій!

Таки впізнала… «Ти ходиш, як качка», – одного разу сказала Шоха. Напевно, Таня досі так ходить…

– Оглухла, чи шо?

Галина вже стояла поряд.

– Твоя машина?

Таня мовчки поклала продукти в багажник.

– Що, не рада мене бачити? – насупилась Галина, підперши рукою бік. У другій руці вона тримала важкий пакет із продуктами.

– Не маю часу, – сказала Таня, сідаючи за кермо.

– Слухай, ти чого? Давай сядемо десь, поговоримо, нам є про що! Поставимо крапки над «і»!

Таня завела авто.

– Усі крапки вже давно на своїх місцях, – сказала вона і зачинила дверцята.

Вітчим та його колеги називали Оксану Прокопівну навіженою – у лікарів на це були свої причини. Оксана Прокопівна мала хворий жовчний міхур, і їй постійно потрібно було сидіти на дієті. Як жінка терпляча і чемна, вона довгими місяцями їла пісну їжу, але як жива людина не менше аніж двічі на рік вона зривалась. У якусь п’ятницю, увечері, вона купувала собі великого жирного оселедця і сповнена радості йшла додому. Розрізаючи рибину, вона щедро посипáла її маринованою цибулею, різала тонкими скибками чорний хліб, варила картоплю, усе це викладала на велику тарілку, тарілку ставила на тацю і несла на журнальний столик у вітальні. Потім вона йшла в душ, робила собі зачіску, макіяж, одягала красиву білизну і домашній халат. У невелику сумку складала речі, які будуть потрібні у випадку госпіталізації, ставила це все поряд зі столиком. Потім клала на стіл паспорт, хоча вже давно всі лікарі знали її дані, залишала двері незамкненими, сідала на диван і, не відводячи погляду від оселедця, набирала номер швидкої допомоги.

Чергова лікарка вже не повчала: «Оксано Прокопівно, пожалійте себе, адже колись ми не встигнемо!» – і передавала виклик бригаді. Швидка приїжджала саме тоді, коли жінка від болю не могла навіть говорити. Їй кололи знеболювальне, брали сумку, паспорт, замикали вхідні двері, і, тихо вилаявшись, везли до лікарні. До понеділка вона оговтувалася і вже зранку була в школі.

Учні не вважали її ненормальною. Вони любили її за доброту і незначну старомодність в одязі, зачісці й манері розмови. Навіть до першокласників вона зверталась на «ви» і ніколи не кричала, а малі негідники часто доводили її до сліз. Що саме вони робили, уже ніхто не пам’ятає, але одного разу Таня добре запам’ятала, як з-під грубезних лінз Оксани Прокопівни викотились сльози, – і весь клас замовк. Після цього випадку знущання припинились, і уроки мови та літератури відбувались у цілковитій тиші. Так було у Тетяниному класі, а як було в інших класах – хтозна…

Натискаючи на дзвінок, Таня раптом подумала, що, можливо, вчительки тут уже немає, що колись швидка могла і не встигнути…

Двері відчинила Оксана Прокопівна.

– Тетянко!? Це ви? Не вірю власним очам! Проходьте!

Її голос майже не змінився, дзюрчить, як потічок. Окуляри з такими ж грубими лінзами, але волосся вже не каштанове, а біле, та все ще вкладене у дивну зачіску.

– Доброго вечора, вибачте, що не попередила, – сказала Таня, заходячи в маленький передпокій.

– Та не переймайтесь, я рада вас бачити! Скільки ж років минуло? – Вона задумалася на мить. – Двадцять два…

Таня кивнула:

– Двадцять два… без трьох місяців. Це вам. – Вона простягнула пакунок.

– Бачу, що мої заняття були марними, – з докором мовила Оксана Прокопівна.

У школі вона була єдиною вчителькою, яка заборонила дарувати їй подарунки. Інші брали все підряд. Усі обурювались, обговорювали вчителів, але традицію не порушували і чемно скидались грошима на подарунки для них.

«Найкращим подарунком для мене буде ваше життя, – сказала Оксана Прокопівна на останньому уроці. – Будьте чесними самі перед собою й іншими людьми, робіть добро і зберігайте серця чистими до останнього подиху».

– Ваші заняття не минули дарма. – Таня усміхнулась. – Я тепер журналіст.

– Я знала! – Очі в грубих лінзах розширились до неймовірних розмірів. – Я це відчувала! Мені навіть одного разу снився сон, що ви стали журналістом, – вчителька взяла пакунок.

У Жовтоводську ходили легенди про талант Оксани Прокопівни – розпізнавати в дітях здібності до певних наук, але Таня прислухалась до її слів не через це. Просто вчителька мала те, що так хотіла бачити Таня у своїй мамі: доброту і сердечність. Одного разу Оксана Прокопівна покликала її в куток і прошепотіла: «Я не знаю про ваші плани на майбутнє, але скажу вам свою думку. Ви дуже талановита, поступайте на журфак або філологію, з вас буде хороший журналіст, а якщо ви будете багато і