Коли повертається веселка - Анастасія Винник

І тоді зупинилась вона. Не сказавши ні слова, просто дивилась, як він іде. Сіре осіннє пальто, чорні штани, в’язана шапка. Він ішов, ледве пересуваючи ноги, його спина була зігнута. Під вагою рюкзака чи іншої важкої ноші – цього Таня не знала.

І ще вона не знала, що в ці хвилини в ній вмирає віра в чоловіків, у чоловічу вірність, любов, честь, у те, що чоловік може бути опорою у житті. Усе це буде, але не в її світі.

Таня повернулась до пакунків. В одному були цукерки – вона втоптала їх у сніг. У другому лежала лялька – вона жбурнула її в замет. Поки вона це робила, мама її била, але боляче не було – Таня була в шубці. Потім мама затягнула її в дім, із несамовитою силою зірвала шубу й шапку, обізвала ще раз козлячим виродком і поставила в куток.

Таня не просилась вийти з кутка, тому що вперше не відчувала своєї провини. Маму це ще більше розлютило. Проходячи повз неї, вона сказала, що в Тані над головою величезний павук плете павутину. Таня стисла долоні в кулаки і замружила очі, але вгору не подивилась. Вночі вона довго не могла заснути. Накинувши на себе ковдру і обхопивши коліна, вона дивилась на зоряне небо, на стовбури дерев, що чорніли на фоні сизого снігу. Тої ночі вона зрозуміла, що таке самотність. Вона згадала діда й бабу, які душі не чули за нею, і просила, щоб вони швидше забрали її до себе на небо, тому що тут їй дуже погано. Таня заснула, коли вже надворі заспівали перші півні, а зранку з ліжка встала зовсім іншою дівчинкою. І якщо б хтось поглянув їй в очі, то злякався б, побачивши ті зміни.

На столі стояла ваза з цукерками. То були ті самі цукерки, які Таня втоптувала в сніг. А ляльку мама подарувала на день народження дочці своєї подруги.

Тані було вісім, коли вона дізналася, що тата вже немає, – сусід сказав із дідусевої вулиці. Він прийшов у школу напідпитку, очі червоні. Мовляв, дзвонила якась жінка, вона знайшла його номер у татовому записнику, ще вона знайшла фото дівчинки в дитячому візку, написано «Тетянка». Сусід часто кліпав і плутано шепотів, що всі потроху загнали тата в труну, що тато був добрим і нікому ані слова впоперек не мовив. І ще він Таню дуже любив. Чи пам’ятає вона, як тато носив її по садку і знайомив з деревами та пташками? Розмовляв з нею і читав казки, коли вона ще нічого не розуміла, і всім казав, що вона кмітлива. Тому настане час, і вона здогадається, що немає його провини в тому, що все так сталося.

На вулицю Таня не виходила. Вона піднялась сходами, зупинилася біля вікна і подивилась униз – машина вітчима стояла біля під’їзду. Може, піти на дах і перейти в інший під’їзд? Або заховатися на горищі? А зранку забрати сумки – і шукай вітру в полі.

– Бігом додому! – прошипіло знизу.

Це був вітчим. Він підкрався так тихо, що Таня оторопіла. За два стрибки він уже був біля неї, вхопив за светр і потягнув униз. У його руку також потрапило її волосся.

– Мені боляче, – сказала Таня, втягуючи голову в плечі.

– Це ще не боляче, – прошипів вітчим, бризкаючи слиною на її обличчя, дедалі міцніше стискаючи кулак.

Перед тим як вийти з під’їзду, вітчим прислухався.

«Боїться скотина, що побачать», – подумала Таня і знову спробувала вирватись, але він намертво тримав її.

Як тільки вони вийшли на тротуар, з вікна гукнула Галина мама.

– Володимире Павловичу, чи все гаразд?

– Так, дякую.

Вітчим повів Таню до машини.

– Сідай, і тільки спробуй втекти – розмажу по асфальту, – процідив він крізь зуби і відчинив передні двері.

Таня мовчки сіла в машину.

– Пристебни ремінь! – наказав вітчим, сідаючи за кермо.

Вона пристебнула пасок безпеки.

– Руки сюди!

– Навіщо?

– Замовкни! – гавкнув він і зв’язав Тетяні руки мотузкою для білизни.

Кінці мотузки Володимир Павлович прив’язав до ременя безпеки.

– Я бачу ти підготувався, – з ненавистю сказала вона.

Вітчим заїхав у гараж, зачинив ворота, пересадив Таню на заднє сидіння і сів поряд. Руки він їй не розв’язував.

Він сопів і мовчав. Це, зазвичай, триває хвилини дві, після чого він буде кричати і бити її. Такий передбачуваний! Таня подивилась на нього зверхньо та зневажливо. Він замахнувся і рукою вдарив її по обличчю.

– Не дивись на мене!

– Ненавиджу! – закричала Таня. – Проклинаю тебе, сволото! Збоченець!

Навіть при блідому світлі лампи, що освітлювала гараж, було видно, як він зблід і як затремтіла його щелепа.

– Що ти накоїла? – У його очах з’явились сльози. – Я дбав про тебе, ти була такою чистою… Що ж тепер робити? Ти все зіпсувала. – Його погляд став скляним. – Як ти посміла? Як? – Він нахилив до неї своє сіре обличчя і пробурмотів: – Не розумію… Я завжди стежив за твоєю білизною, вираховував місячне… – Він боляче стиснув її за плече і закричав,