Коли повертається веселка - Анастасія Винник

– Спина… – простогнала Таня.

– Ну… Нехай сумки тут до ранку побудуть.

До передпокою вийшла заспана Галя:

– Що таке?

– Твоя подруга не сказала вітчиму, що ночуватиме в нас!

– І що з того? – Галя позіхнула.

– Зараз Володимир Павлович приїде за нею. Ой, він, мабуть, уже тут. – Жінка полетіла до вікна. – Уже приїхав! Давай виходь! І ще одне, дівчинко… Сама собі давай раду і не вплутуй нас у свої дурні проблеми. Ач, знайшла моду! Катається як сир в маслі, а все одно вибрикує!

І Таня пішла.

Ніхто ніколи не запитував у неї: «Як тобі живеться?».

А як їй живеться? Усі знають, що ліпше, ніж усім. Бо вітчим бере гроші за пологи, аборти, а їхній дім – повна чаша. А те, що Таня ходить, як злидарка, на це є причини: вона змалечку грубіянить матері. А тепер уже навчилась грубіянити поважному пану, який узяв її у свій дім, перекинувши на себе всі обов’язки з її виховання, одягання і взування. Та вона мала б поклони бити кожен день за те, що він для неї зробив. Але вона не кланяється, мама про це розказує всім, не скупиться на ляпаси. А ще мама називає її козлячим виродком. А одного разу навіть обізвала повією. Чому? Тільки Богу відомо, чому так називають дев’ятирічних дівчаток. Хоча одного разу мама обмовилась, що всі жінки повії, всі продаються, просто в кожної своя ціна. «А тобі ціна гріш, – сказала вона, – і помреш ти на вокзалі».

Уперше мама обізвала її козлячим виродком, коли вона тільки-но пішла до школи. Чому козлячим? Напевно, тому, що мама називала Тетяниного батька козлом. Це сталось узимку, минуло понад два роки відтоді, як тато зник, вони ще жили в старому дідусевому будиночку. Був сонячний день, і багато снігу. Таня взяла лижі, вийшла за ворота і побачила на лавці дуже худорлявого чоловіка з жовто-сірим обличчям і гострими вилицями, що поросли щетиною. Він сидів, завалившись спиною на паркан.

Побачивши Таню, чоловік обперся рукою об лаву і підвівся.

– Привіт… Давай допоможу застібнути, – сказав він, усміхаючись.

У тій скупій усмішці поєднувалися радість і смуток. Таня одразу це відчула, хоч і була ще зовсім маленькою, але їй стало шкода чоловіка.

– Не треба, вам тяжко, я сама, – відмовила вона, і тут на вулицю вийшов сусід.

– Валентине! Ти? – вигукнув він, підійшов до незнайомця та обійняв його.

Таня розгублено дивилась на них. Валентин… Це її тато? Ні, це не він, тато зовсім інший, він не настільки худий і не такий старий.

– Де ж ти був? Чого такий худий? Ну, розповідай, де ти, як ти?

– Зараз, тільки Тетянці лижі допоможу взути.

Чоловік присів навшпиньки і защипнув кріплення на черевиках. Увесь цей час Таня не відводила від нього очей.

– Так добре? – запитав він, дивлячись їй в обличчя.

Вона кивнула головою, хоч і не знала, чи зручно її ногам, але її душі стало радісно. У неї було таке відчуття, що вона знає цього чоловіка, знає цю усмішку і ці очі.

– Ви мій тато? – обережно запитала вона.

У його очах щось заблищало. Він став на коліна і рвучко обійняв її. Таня скривилася – обличчя у чоловіка було колючим.

– Ти чого кривишся, це ж твій татко! – сказав сусід.

Татко! Її серце налилось радістю.

– Ти мій тато?

Чоловік кивнув. Таня відщепила кріплення і взяла його за руку.

– Я на тебе чекала, а ти не приходив. Я знала, що ти прийдеш. Ідем додому. Ідем, ти обіцяв навчити мене танцювати!

Усмішка зникла з його обличчя. Сусід посунув шапку на чоло і почухав потилицю. Не підвівшись із колін, тато зняв з плечей рюкзак і поставив на сніг.

– Це тобі, донечко, – сказав він, протягуючи їй два пакунки.

– Додому йдем, – невпевнено сказала Таня, з недитячим сумом розуміючи, що він не піде з нею. – Мама вдома…

Тато притиснув її руку до колючої щоки:

– Пробач мені, моя маленька принцесо, але я не можу…

– Чому? – сльози градом лилися з її очей.

– Настане час, і ти все зрозумієш.

– Я не хочу час, я хочу, щоб ти залишився зі мною. Будь ласка, прошу тебе, не йди, залишися!

Гримнули двері, а потім хвіртка, і на вулицю вибігла мама.

– Залиш її, козел смердючий! – Вона боляче шарпонула Таню і потягнула до хвіртки.

Тато нічого не мовив. Він тяжко підвівся, узяв свій наплічник і пішов геть.

– Мамо, скажи, щоб він не йшов!

– Замовкни!

Хвиля гніву здійнялася до Тетяниних грудей. Вона вирвалась і побігла за батьком. Вона не чула криків матері й думала тільки про те: якщо тато не зупиниться, вона більше його ніколи не побачить. Таня наздогнала його, забігла поперед нього, та він