Українська література » Сучасна проза » Інші пів’яблука - Галина Костянтинівна Вдовіченко

Інші пів’яблука - Галина Костянтинівна Вдовіченко

Читаємо онлайн Інші пів’яблука - Галина Костянтинівна Вдовіченко
розведених напівзігнутих колінах, погляд – на поплавці, і анішелесь. Щось там уважно визирає-винюхує. Голова поволі хилиться то в один бік, то в другий…

Підвівся. Торкнувся чола, пальці чух-чух-чух-чух. Два незграбні кроки назад. Мало не налетів на важезний табурет…

І тоді наче внутрішня пружина розтиснулася: стер рукою з лиця набурмосений вираз разом із сумнівами та зморшкою між бровами, висадив окуляри на лоба, кахикнув у кулак, щось хапнув з бічного стелажа. І приступив до дерева. Ніби йому ще одна пара рук виросла. Вхопив, затиснув і ну шмагати, різати, длубати, виколупувати, сікти, проштрикувати дрібними впевненими зосередженими рухами, не спиняючись. Тільки інструмент поблискував у руці та піт струменів по скронях, а одна крапелька раз у раз виростала на кінчику носа. Він збивав її вказівним пальцем знизу вгору.

У долішній кімнаті на столі – завжди свіжі квіти. Магда складала букет, устромляючи у вазу до рожевих гладіолусів білі з зеленкуватими прожилками. Кава у керамічних горнятках уже навіть не парувала.

– Що вони там?

– Бавляться. – Луїза ковтнула вистиглої кави. – Ігор працює. Мене ніхто й не помітив. Кожен на своїй хвилі.

– Тільки й спокою в хаті, коли кожен на своїй хвилі.

У чотири руки розібрали пакунки: Луїза по дорозі заїхала до великого торгового центру неподалік Зубри, накупила, радячись по мобілці, пральних порошків, шампунів, кремів, гелів і серветок – усього, про що згадала Магда. Вона працювала переважно вдома, а чоловік без неї часто купував щось геть не те.

Луїза тепер приїздила в «Зубрівку» до Куричів раз на тиждень – навчала дітей англійської. Тут усі друзі любили бувати, проте не кожен мав на це час. А Луїза мала. І не те щоб хвалилася цим, а все ж ніколи не приховувала, вважаючи це за один зі своїх помітних здобутків. Нарешті вона навчилася жити неспішно. Смакувати день від ранку до вечора і ніч від вечора до ранку. Оце, казала, усім наукам наука, навчитися жити тут і тепер.

Хрещені мами, Ірина та Галя, бачилися зі своїми похресниками, Сонькою й Кузьмою, не так часто, як Луїза. Заклопотані, по вуха в роботі, забігані, вони й зі своїми дітьми іноді перекидалися тільки кількома фразами на день. Усім хотілося іншого життя – розміреного, позбавленого шарпанини і зайвого клопоту. Ще й Луїза під’юджувала: ну що, мовляв, іще не всі статки заробили? Ще не сягнули вершин успіху? Розмірений плин життя давав їй змогу бавитися з Сонькою та Кузьмою, читати, а не лише навчати їх англійської. Вона раділа з того, що має на це час. Життя, казала, варте того, щоб його відчувати, пити, їсти, вдихати, мацати, чути й бачити, а не бігати з ранку до ночі по колу, висолопивши язика. Вона тому й подорож до Верховини організувала, щоб товаришки перевели дух, прийшли до тями.

Кілька кілометрів машиною від Львова до Зубри – і ти в «Зубрівці», в цьому благословенному мурашнику, де крім Магди, Ігоря й дітей завжди ще хтось є: помічниця Алла, Магдині батьки, які навідуються з Закарпаття, щоб побавити онуків, друзі, що заїжджають на якусь часинку або й надовше, сподіваючися знайти прихисток у кімнатці на другому поверсі. У тій кімнатці, де Галя свою книжку про Пінзеля писала, тікаючи від редакційного клопоту й домашньої буденщини, де якийсь час жив, посварившись із дружиною, набирався душевної рівноваги Куричів товариш – Маланюк.

Господарів майже не обтяжують ті гостювання, принаймні так воно видається, бо ніхто коло гостей особливо не впадає. Ігор виходить на кухню – вона ж вітальня, – де всі товчуться, з якихось бічних дверей, із глибин кімнат і коридорів, привітається, погомонить і знову зникає в нетрях будинку, звідки також можна потрапити до його майстерні. Магда нагодує, розпитає про новини – і до свого комп’ютера. Або у квітник. А гість, якщо він тут надовго, сам дає собі раду.

Господар називав своє житло термітником. Житлова конструкція «Зубрівки» зовні мала досить хаотичний вигляд, але в оселі кожен почувався комфортно. Можна було зайти в одні двері, вийти в другі, піти в одному напрямі, а опинитися зовсім в іншій частині будинку. Як працьовитий мураха, Курич розбудовував свій дім у ширину й висоту кілька довгих років: до колишньої стандартної коробки прибудував нові кімнати, а тоді – кілька комор і приміщення на господарські потреби. Там стояла пральна машинка, там Алла прасувала білизну, розкладала її по поличках уздовж стіни. Найостаннішим господаревим здобутком була скляна майстерня з розсувними дверима, які вели в садок.

Велика кухня правила воднораз за їдальню, вітальню й Магдин кабінет, бо мала форму неправильного багатогранника і саме цим подобалась усім: затишні закутки надавали їй неповторної привабливості.

Обіч одного вікна стояв великий стіл, навколо нього – куричівські саморобні крісла, творіння різних років. До другого вікна, що теж виглядало в садок із невеличкого еркера, тулився маленький столик з Магдиним комп’ютером. Їй не заважало, що у велику кімнату виходять троє дверей і що сюди спускаються сходи з другого поверху. На цьому перехресті хатніх шляхів їй редагувалося краще, ніж нагорі, де було занадто тихо й самотньо.

У Куричів не просто затишно, у них завжди ще й ситно. Тут неодмінно знайдуть для гостей щось смачненьке або зготують за двадцять хвилин – просте й невигадливе. Поки картопля печеться в духовці, вже ріжуть сало, несуть із комори кислу капусту (Алла наквасила цілу діжку), солені огірки чи помідори (це вже Магдині здобутки). Вино – закарпатське, від батьків, або й своє: червоне, з темного зубрівського винограду, з порічок та смородини, чи біле – яблучне, з чарівної Куричевої комори. Там, у темряві, на саморобному стелажі, пляшки лежать, наче дрова, ще й з написами, з чого зроблено вино і коли.

Тепер Луїза вчащає до друзів. Чоловік у рейсі, у маленькій мансарді на вулиці Коновальця чути, як дзвенить тиша. А тут, у «Зубрівці», відкриваються прості істини: про те, як смакує звичайне какао з його призабутим ароматом дитинства, і що нема смачнішого десерту, як два квадратики «Печива до кави», перемащені свіжим маслом та складені докупи, і як чудово сидіти за столом та гомоніти про все, що на думку спаде.

– Лу…

Малий Кузьма почув колись, як Кінь звертається до Луїзи, і відтоді теж називав її Лу, та ще й на «ти». Під тиском дорослих виправлявся, а згодом знову повертався до «ти»: вона ж товаришка в іграх, як сестра Сонька. Яка ж вона «ви»?

– Лу, що в тебе на спині?

Малого ніхто не

Відгуки про книгу Інші пів’яблука - Галина Костянтинівна Вдовіченко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: