Інші пів’яблука - Галина Костянтинівна Вдовіченко

Луїза лише мовчки пахкала своєю файкою, пригостившись бабиним тютюном. Сиділи на призьбі, чекали на Маруську (та мала принести будз і вурду – овечі карпатські сири), дивились, як гори димлять, як осінній серпанок розливається полонинами. Навколо переважали три барви – жовта, зелена й коричнева. Як на бабиній кераміці, на тому посуді, що з нього вони їли. Луїза наче зарядилася силою від рідних смерек і джерел, навіть говорити про це їй здавалося зайвим. Галю розпирало від вражень, карта її фотоапарата була переповнена, блокнот геть списаний. Вона знову підсіла до баби Ксені, від якої вже записала десятки оповідок, примовок, співанок, звичаїв і назв страв… Навіть тепер, перед самісіньким від’їздом, невтомно допитувалася:

– Чому ватру не можна гасити?

– Вона сама має вигаснути. Вівчарі сходять з полонини, вертають з літовища.[18] Після другої Богородиці… А перед розлученням ватра має сама вигоріти до останньої жаринки…

– Перед яким розлученням? – підводить голову заглиблена у свої думки Ірина.

– Так сходження з полонини називається – розлучення, – пояснює Луїза, стежачи, як хутко біжить останньою сторінкою записника Галина кулькова ручка. – А друга Богородиця – двадцять першого вересня. Що б ви тут без мене робили?…

– Неймовірно, – озивається Галя, записавши бабині слова. – Неймовірно, дівчата. Ви лише вдумайтеся: перед розлученням ватра сама має вигоріти. До останньої жаринки.

– … а те яблуко було замовлене, – закінчує баба Ксеня чергову оповідку.

– Яблуко! – згадала Галя. – Де наше яблуко, дівчата? Геть забули. Луїзо, чого не нагадаєш? Ти ж казала, що баба Ксеня може, глянувши на якусь річ, на сорочку наприклад, розповісти про її власника. Де воно?…

Баба його навіть не розкрила. Лише торкнулася висхлою рукою – здалося, що рука і яблуко немов із одного матеріалу, – і запалила свою файку. Дивилася на нього, пускаючи дим… Гуцульська піфія та й годі.

А тоді озвалася:

– Звідки воно у вас? Той сницар, що його змайстрував, був тут колись.

– Тут?

– Тим шляхом, що ви йшли, скидався з гір.

– А звідки йшов?

– Із Закарпаття.

– Коли це було, бабо?

– Так давно, що все туманом накрило. Це яблуко неспокійне, щось там у ньому нуртує, а що саме – не скажу. Бо не знаю…

– Як це розуміти? – запитали Луїзу, їдучи додому.

– Гадаю: за нашим яблуком полювання починається.

– Ти що, серйозно це сприймаєш?

– Серйозно чи не серйозно, а задля чогось воно ж вибралося зі сховку. Думаю, заради нових пригод.

Галя тим часом іще більше ствердилася у своїх думках: у її романі головний герой – Іоан-Георг Пінзель – потрапив до Бучача, а яким саме шляхом, ніхто не знав. Може, й через гори. Може, звідти, саме через гору Піп Іван, де вони вчора йшли. Попри каміння на хребті… Попри розсипища афин із ґоґодзами… Напився води з дев’яти головиць і рушив далі, далі, аж поки опинився в Бучачі. Знову яблуко збурювало її фантазію, знову навіювало нові, ще невиразні ідеї.

Заледве виїхали з бабиного подвір’я, як мусили зупинитися, не відразу й зрозумівши, що це там, на горішній вулиці, шумить-дзеленчить, стікає на долину: наче море й чайки, наче білі хвилі гойдалися вдалині.

А придивившись, вийшли з машини і не годні були відвести очей.

Увесь простір, усе довкола затоплювало бекання, мекання і теплий овечий дух. Отара овець спускалася з високих полонин у село. Тонкі чорні ніжки, тремкі хвости, дзеленчання сотень різноголосих дзвіночків, деякі з них завбільшки з невеличке цебро. Попереду поважно ступали старші пастухи – дужі, витривалі чоловіки з обвітреними, висушеними сонцем обличчями. У високих гумових чоботях, з бичами в руках. Скоса позирали на чужинок, які стояли під парканом, намагаючись погладити овечок, що обминали їх з усіх боків. На «добрий день» та Луїзине «слава Йсу!» стримано відповідали: «Слава навіки!» Позаду отари – зовсім юні хлопці, ще дітлахи. З ними кудлаті собаки, що навертали овечок до гурту. Замикав процесію віз, до якого були прив’язані два сердиті пси.

Жінки немовби по коліна поринули в тепле рухливе молоко. Обличчя їхні сяяли.

– …Хочете про колекцію послухати? – озвалася Ірина.

Сиділа на своєму місці, позаду Луїзи, й дивилася у вікно.

– Чи вже відтепер не питатимете, щоб знову на вас не кидалася зі своїми підозрами?

– Розказуй, не витребенькуй.

– Тоді слухайте.

Розповіла про екзальтованих людей у розвіяному одязі зі своїх сновидінь. Про те, що одного разу побачила уві сні жінку з довгим зміястим волоссям, рудим, як у Луїзи. Обличчя дивне, незнайоме – широко поставлені очі, маленьке скошене підборіддя. У вільній сукні, стягнутій на талії мотузкою. Вітер бавився складками вбрання й волоссям магічної жінки, далеко не красуні. Пройняло тоді до дрижаків: хто це?

Колекція… Вона буде проста й водночас складна. Сучасна й позачасова. Треба неодмінно дотримати цієї рівноваги. Акцент – на лаконічному силуеті, на каскаді складок. Драпірування спадатимуть хвилями, окреслюватимуть фігури людей – молодих і старих, досконалих і звичайних.

Звучатиме музика сучасника Пінзеля – композитора, народженого в Глухові, але походженням зі Східної Польщі, тепер сказали б – з Лемківщини: Дмитра Бортнянського. Ровесник старшого сина Пінзеля, він народився тисяча сімсот п’ятдесят першого року – того року, коли Пінзель узяв шлюб із удовою Кейтовою. За кілька місяців у подружжя народився перший син Бернард… Про музику Бортнянського захоплений Гектор Берліоз колись казав як про гармонію неможливих поєднань. Ірина вишпортала з сумочки блокнот, знайшла цитату: «У тій музиці то чулися зітхання, то неясний дрімотний шепіт, часом з’являлися акценти, силою схожі на крик, який захоплює ваш дух, стискає серце й груди, а потім усе розчинялося в безмірному легкому decrescendo; здавалося, хор ангелів покидав землю й поволі зникав у небесній височині…» Саме під таку музику на подіум виходитимуть моделі. В одному епізоді це буде «Танець фурій» Бортнянського. Він супроводжуватиме рух тремтливого одягу, розбурханого вітром. Це буде ідеальне звукове тло, та сама гармонія неможливих поєднань.

– Є запитання, – озвалася Галя. – Фігури молодих і старих, кажеш ти… Старих?…

– На подіум, – охоче підхопила Ірина, – вийдуть не лише професійні моделі. Недарма ж я ретельно вишукувала на вулицях пінзелівські типажі. Жінки й чоловіки різного віку з несучасними обличчями, виразними, непідвладними скороминущій моді. Усі вони ніби ровесники того часу, в якому жив Пінзель.

– Ось тут докладніше…

Двічі просити не було потреби.

– Їх, головних учасників, буде кілька.

Анна Дмитрівна, колишня модель, ветеран подіуму, працювала у львівському будинку моделей іще в шістдесяті роки.

Тітка Марина, товаришка рідної тітки Уляни – тої, що померла кілька років тому, сидячи в інвалідному візку. Тітка Марина