Інші пів’яблука - Галина Костянтинівна Вдовіченко

У ледь помітному джерельці («Сім!») жебонить вода, хтось із тих кам’яних страхіть щойно жадібно хлептав її.

Від Вуханя, з найвищого місця на дорозі до гори Піп Іван, уже видно й саму гору, й обсерваторію «Білий слон». Але до них іще далеко.

– Втомилися?

Тиша у відповідь.

– Ідемо далі чи повертаємо?

– Ідемо! – лунає бадьорий вигук.

– Та що тут іти!.. – ще один.

– Ви йдіть, а я вас почекаю, – каже Магда. – Мені вже ноги не йдуть. Знаєте, скільки ми в дорозі?

– Тоді перерва, – погоджується Луїза. – Поїмо – і побачимо, що далі.

А далі що? Поїли та й пішли. Дорогою напилися з восьмої – ні, вже з дев’ятої головиці. Мусили вклонитися аж до землі, торкнутися трави чолом – інакше не виходило, бо зовсім крихітне джерельце трапилося. І сили до них повернулися.

Вітер дужчає, він тут господар. Трави лягають, наче морські хвилі, гойдаються поміж розсипами каміння, помережаного зеленими й сірими лишайниками, які складаються у строкаті, плямисті малюнки. Вітер дме у праве вухо. Дівки, де наші шапки та хустки? Діставаймо, поки не пізно. Постягали шнурки каптурів на підборіддях. Що ти кажеш? Не чую! Вітер сльози витискає, жене гігантські хмари. Їхні тіні пливуть по землі, по хребту та ущелинах, по травах, камінню, ковзають по верхівці «Білого слона», перестрибують через гору і зникають у проваллі.

На підступах до вершини наче легше стає, звідкись сили беруться. Ще трошки. Вже самі очі говорять: слів однаково не вчуєш. Нарешті вершина. Тут дмуть дванадцять вітрів. Тихо лише в капличці. У маленькому дерев’яному батискафі гуде, наче летиш у космосі під музику зоряних потоків.

В обсерваторії тихо. Надто в тому місці, де вона занурена в землю, втоплена в камінь. А там, де відкритий простір, зносить голову вітром, сліпить очі пообіднім сонцем. Навколо – верхівки гір. Куди не глянь – гори й гори, вітри й вітри.

Мовчки показують одна одній: «Бачиш? Бачиш, яка краса навколо?» Вітер на чорногірському хребті видуває, видмухує все дріб’язкове, неважливе, вторинне. Ірина віддалік, на вищому камені, ступає то ліворуч, то праворуч, вихитується. А тоді під здивовані погляди подруг починає щось дивне виробляти руками-ногами й сміється. Підстрибнула, руки розкинула. Танцює.

Витягає з вух навушники від мобілки, підкликає подруг ближче. Робить звук гучнішим… І повіви вітру несуть їм в обличчя голос Аделі, її «Rolling In Te Deep». Вітер крає звуки на клапті: він то підсилює їх, то стишує. Все відбувається наче не наяву. Насправді такого не буває.

– Усе! – вигукує Луїза з останнім акордом. – П’ята вечора! – Показує вбік: – Бачите?

І вони помічають темну хмарку над обрієм.

– Швидко, – кричить Луїза, – за мною! Якщо хочете спуститися ще до темряви!

Небо затягається сірою повстю, четвірка біжить, не зупиняючись ані на мить. Луїзин синій каптур миготить попереду, вона навіть не озирається. За нею – Ірина, тоді – Галя, остання – Магда. Галя дякує випадку, що останньої миті змінила легкі кросівки на міцніші й важчі. У тих, що лишилися вдома, вона ковзала б тут по всіх каменях, на всіх спусках, бо посіявся дощ і все довкола заблищало й поповзло з-під ніг. Магда відстала.

– Магдо, що? – зупинилася Галя.

Магда лише рукою махнула:

– Йди!

Накульгує. Цього тільки бракувало. Дощ, сірі сутінки, які незабаром обернуться на темряву… А ще спускатися й спускатися!

На вершину вони сходили шість із половиною годин. Отже, шість годин угору, із зупинками коло ягід, з півгодини нагорі. А тепер, не затримуючись, швидко вниз.

Що сталося з Луїзою? Що вона робить? Рвучко йде попереду, не озираючись. У це годі повірити – просто кинула їх напризволяще. Наздогнати й висварити її за цей шалений темп можна буде лише на долині. Хай-но вони тільки дістануться села. Там і влаштують їй овацію вдячності.

– Що, Магдо?…

– Мені пальці натерло, так боляче, несила терпіти.

– Ну, що робити?…

– Знаю.

Магда підім’яла задки кросівок – вони лягли під п’яти. Вона відчула себе неначе у шльопанцях: не дуже й зручно, але багато легше.

– Усе, тепер дійду!

Побігли далі, наздоганяючи Луїзу, але не раз таки падали у брудну траву, проїжджаючи по ній кілька метрів униз.

За сивою холодною завісою дощу краєвид змалів, камені втратили форму. Тепер то були страховища на своїх довічних чатах – василіски та грифони. Дощ прибив їх до землі, змусив на ніч згорнути крила. У мерехтливому сяйві лячно було глянути на ті кам’яні громадища. Під краплями дощу вони виблискували лев’ячими спинами й жаб’ячими черевами, їхніми розчепіреними лапами перебігав дрож, пазурі ледь помітно стискалися й розтискалися. Потвори скошували свої золоті орлячі та хитрі півнячі очі на тих, хто поспішав униз. От-от, здавалося, вдарять навздогін проміж лопаток міцним дзьобом, розпростають закляклі крила і згорнуть їх знову, повивертавши карлючкуваті суглоби. Прошерхотить попід ногами кінчик зміїного хвоста, сховається за кам’яним виступом, ледь не збивши з ніг подорожнього, якому й без того серце неначе в горлі б’ється. Або рикне щось у потилицю – і волога трава вмить обернеться на спалений мох. Які вони тут скарби охороняють? На що тут зазіхати?…

Від порожньої кошари, гадалося, до села вже близько. Ідуть та й ідуть, одяг парує, взуття чвакає, змучені ноги ледве човгають, а села все нема й нема.

– Ти нас покинула нагорі!

– Я з біди вас визволила, розтелепи. Йдіть, не пашталакайте. Не витрачайте сил надармо. Якби чекала і дмухала на ваші вавки, знаєте, де б ми тепер були? Ще на хребті теліпалися б!.. Тож замовкніть – і вперед!

Думали, ноги собі повивертають у темряві. Врятував місяць уповні. Вийшов з-за хмари, завис над головою, освітлюючи дорогу, перетворив цю гірську фантасмагорію на кадр із фільму, – фільму, що добігає кінця. От-от з’являться фінальні титри. Він крутитиметься і крутитиметься перед очима, коли вони нарешті опиняться внизу, коли нап’ються гарячого чаю з карпатських трав і попадають натомлені, закутані у вовняні ліжники.

…Магда казала: «Ніколи більше! Ніколи! Чуєте, дівчата? Я в цьому нашому поході зрозуміла, що не хочу залишати своїх малих навіть на три дні. Більше не ризикуватиму, бо, коли ми ледве йшли, я думала: тільки б усе скінчилося добре. Ні, я потрібна своїм малим жива й здорова».

А коли вранці вони заїхали попрощатися з бабою, Ірина, згадавши Магдині слова, подумала: «Одне бачили, одними стежками ходили, а такі різні враження додому веземо. Хіба ноги в усіх болять однаково, наче скуті, немов дерев’яні». Після сходження суха порожнеча в душі – була там віднедавна така місцинка