Інші пів’яблука - Галина Костянтинівна Вдовіченко

Хто далі? Майор у відставці – високий, сухий, як жердина, мовчун-бородань. Ах, яка борода, дівчата! Побачите. Зовсім не сучасна, клинцювата, з однаковою ймовірністю вона могла належати біблійному Авраамові, міфічному Чугайстрові або фаустівському Мефістофелю.

Ще пенсіонер-шахіст, знайшла його на стометрівці перед Оперним. Такої конфігурації обличчя ніколи ще не бачила. От уявіть собі: прямий рубаний ніс – отакий (навіть Луїза глянула в лобове дзеркало), чоло плавно переходить у ніс, без найменшої заглибини між бровами. Розкішне обличчя!

І ще дві дівчини, сестри-близнючки – Аня і Яна. Та, що Яна, – бурхливо активна, говірка, жвава. Познайомилися на трамвайній зупинці – на Митній площі. Не змогла пройти повз таку кипучу харизматичну енергетику. Ото буде жінка! А дівчина, вислухавши мою пропозицію, і собі запропонувала: «А візьміть іще й мою сестру Аньку до пари, вона прикольна, зубрійка-ботанічка, моя цілковита протилежність, найкраща моя половина».

І слово по слову з’ясувалося, що я знайома з мамою цих дівчат – Оленою. Галко, ти нас знайомила, пам’ятаєш? Зустріли їх колись на площі Ринок. Вона журналістка.

– А скільки ж їм років?

– Років по вісімнадцять-двадцять.

– Здуріти, як час біжить.

– А ще… – Ірина була в гуморі. – На подіум вийде… наша Луїзка!

– А-а-а-а! – заверещав правий бік салону.

– Та ти ж як причепишся… – Луїза навіть бровою не повела. – Вийду, як треба буде. Одне питання – в чому?…

– Ой, усе побачите. Хоч щось дайте приховати до слушного часу. Тепер робота піде, полетить, моя хороша! Тепер я себе почуваю, наче двадцять років скинула. А бабі скільки?

– Бабі Ксені скільки років?… Не знаю. Багато.

– З якого вона року?

– Не знаю.

– З якого року твоя рідна баба – не знаєш?

– Не рідна. Ми так називаємо одна одну – баба моя, онука моя. Моя бабця померла давно, вже й хати не залишилося, на її місці давно чужа стоїть… Боже, дівчата! Якби ж то ви знали! У мене таке саме враження, ніби мені душу витягли, увесь намул, усе жабуриння з неї змили, виполоскали в гірській воді й повернули на місце. Але мій висновок протилежний. Зовсім не хочу працювати. Аніскілечки!

4. Магда. Яблуко Курича

Наче цвіркотливі горобці сховалися в кущах, поміж гілля.

Дітей не видно, але добре чути з-поза щільної огорожі з лискучих самшитів, сидять у пісочниці за зеленим живоплотом, бавляться машинками.

– Ти що – Блискавка Макквін?… – дзвенить Соньчин голосок (вона на правах старшої присікується до брата). – Це я Блискавка Макквін! Я, а не ти! Моя черга! Дай сюди.

Малий одразу й погоджується:

– Тоді я Сирник-Буксирник. Що, хлопче, – без паузи звертається до сестри, – гайда до Валери трактори лякати?…

Минулого разу вони пояснили Луїзі, перебиваючи одне одного, що то за сирники-буксирники та блискавки-макквіни. Ще й мультик показали. Вона їх англійської вчить, вони її – своїх ігор і забавок на комп’ютері. Обмін енергією та знаннями. З усіх знайомих малим Куричам саме тітка Луїза найближча, бо хоч коли має на них час. Решта дорослих через важливі справи завжди поспішають.

Сонька з Кузьмою тим не надто й журяться, їм удвох найцікавіше, вони завжди разом, майже ровесники (одній шість років, другому – п’ять), на той рік у вересні підуть до школи в один клас.

Захопившися грою, діти нічого не помічали за межами своєї пісочниці, за мурами зеленої фортеці – спільним творінням батьків. Тато виклав її з грубих колод тополі, поставлених літерою П, в один брус заввишки, мама обсадила самшитами і бузком. Сестрі й братові затишно у своїй улюб леній «хатці» – і на першій половині пісочниці, прогрітій сонцем, і на другій, посеред рухливого мережива тіней. Двома парами маленьких замащених рук вони злагоджено виставляють перед собою з добрий десяток іграшкових тракторів.

– Хрр! – вигукнула дівчинка.

– Хрр-хрр! – підхопив хлопчик.

Сплять трактори.

У дівочій руці – червона перегонова машина, у хло п’ячій – подерта коричнева вантажівка. Вони лякають поснулі трактори, регочуться та перекидають їх догори дриґом. Дійство розгортається, як у мультфільмі: зараз виїде розлючений комбайн Валера, гігантська почвара з гострими лезами, і кинеться навздогін за Сирником і Блискавкою.

Ось і він: вр-р-рум, вр-р-рум! Луїза тамує сміх. Комбайн Валера крихітний, пластмасовий і взагалі, здається, не комбайн, а колишній танк, однак це не заважає дітям верещати щосили, вони бачать перед собою жахливого велетня. Уява їм допомагає.

Купити Кузьмі на день народження іграшкового комбайна? Якщо продають трактори, то продають і комбайни. Хоч, може, й не варто випереджати бажання. Магда не поспішає викидати розбиті машинки без коліс, дарма що могла б купити інші. Діти люблять свої іграшки: і нові, і пошарпані, а найбільше ті, що їх майструє з дерева батько. А як чогось не мають – вигадають; і тоді навіть шматок пластмаси може зробитися грізною машиною.

Шкода відривати дітей від їхніх справ. Що зміниться, коли вони сядуть до науки трохи пізніше? Нічого. Дітям важливо закінчити гру, не перервати зненацька цікавого дійства.

Магда вже бачить гостю крізь прочинене вікно, змахнула їй рукою. Вона працює за комп’ютером, тримаючи в оці ту частину садка, де діти бавляться. Їй добре видно зелену кімнату пісочниці з трьома самшитовими стінами, відкриту до кухонного вікна.

У садок виходять і вікна Куричевої майстерні, скляні від стелі до підлоги. Усю майстерню, залиту тепер світлом, можна наскрізь проглянути з садка, господар приставив її до будинку три-чотири роки тому. За склом – наче портрет у рамі – нерухомий профіль Ігоря. Луїза помічає його лише тепер, коли йде викладеною річковим камінням стежкою. Вона підносить руку, вітаючись до нього. А тоді опускає долоню й зупиняється.

… Він сидить на старому табуреті, увібравши голову в плечі, обхопивши тулуб лівою рукою, наче йому болить живіт, а правою зосереджено мне-виминає підборіддя. Обличчя похмуре, брови насуплені. Окуляри на чолі. Завмер за скляними дверима, застиг посеред безладу на підлозі на тлі охайних стелажів із інструментами – сокирками, долотом, рубанками, стамесками… Перед ним – безформна колода відомого тільки йому призначення. Це в неї він уп’явся очима.

Раптом звівся на прямі ноги, ступив два кроки до дерева – липового чи грушевого, бо переважно з цим матеріалом працює – і нахилився вперед. Мало носа не встромив у свою заготовину, скинувши окуляри з чола на перенісся. Точнісінько так, як рибалка на березі ставка! Руки – на