Долина джерел - Валерій Олександрович Шевчук
— Певне, мати й вина наробила?
Батько всміхнувся.
— Пару відер зробили... Я привіз дві пляшки позаторішнього.
Офіціантка з брязкотом поставила на столик шніцелі.
Батько обережно взяв великими спрацьованими пальцями виделку і колупнув м’ясо.
— Ти давненько не приїжджав додому,— сказав він.
— Робота, те-се,— засміявся неприродно.— Життя, як на каруселі.
— Скільки ж тут маєш? Таку роботу, певне, можна було б і вдома знайти.
Я не відповів.
Офіціантка поставила на столик компоти.
— Милочко,— солодко сказав чоловік за сусіднім столом.— Я на вас чекаю, не дочекаюся.
— Переживете,— весело відказала офіціантка, показуючи великі білі зуби. Енергійно пронесла між столиками своє велике тіло, і сусід аж зітхнув любашно:
— Є на що глянуть!
— Ви тепер самі,— сказав я батькові.— Колька таки переселився...
В батькових очах заграли лихі вогники.
— Все це та його жіночка. Вона, чорти б її побрали, навіть на матір руку підняла!
Його старечі очі округлилися, а рука з виделкою затремтіла.
— Чи я хотів її виганяти,— він пристукнув кулаком.— Але після того, що вона вчворила...
— Ти їж,— промовив я.— Зараз ми поїдемо до мене. Кімнатка, правда, незавидна, і їсти приготувати ніде, та що ти хочеш — наймана!
За темною від куряви марлею темніли дерева. Вже були зачеплені слідами прив’ядання, і від того створювалися м’які й меланхолійні переходи в кольорах. Над деревами синіло чисте небо, і мене раптом торкнуло світлою, як далекі спогади, печаллю. Оця гра кольорів, гармонія переходів — все це нагадувало мені раптом наше далеке мале місто і хату на околиці того міста, від якої я й вирушив у цей шумливий та копіткий світ.
— Такі чудові стоять дні,— сказав я батькові.
Він допивав малими ковтками компот, потім дістав виделкою грушу і, обсмоктавши, сплюнув кісточки.
Ми вийшли на вулицю, і я помітив, що вищий від батька на цілу голову. «Він наче поменшав»,— подумав я.
Війнуло подувом, і я вловив тонкий, трохи тривожний запах в’ялого листу. Зашуміло в деревах, і від них дмухнуло пряним запахом.
2Ми підіймалися старими дерев’яними сходами, і я чув, як батько позаду важко дихає. Врешті зупинилися перед оббитими дерматином дверима, і я пошукав у кишені ключа.
Батько підійшов до вікна і визирнув на оточене трьома глухими стінами подвір’я.
— Невеселий двір!— сказав він.— Ніде й дереву вирости...
Я міг не дивитися на той двір, знав його і без того. Жовті стіни накладалися одна на одну нерівними площинами; можливо, на самому дні ями гойдався на залізній гойдалці хлопчик. Мені здалося, що я аж сюди почув нудотний рип тієї гойдалки.
Відчинив двері, і ми ввійшли в довгий вузький коридор. Батько тупцяв позаду, і я чув його знайоме дихання з їдким запахом тютюнового перегару.
— Ти малим мав де гратися,— сказав він.— У нас простору, скільки хочеш! А зелені — цілий світ у нас зелений!
Я пропустив батька в двері. Він нерішуче став, начебто не зважився переступити мого порога.
— Заходь, заходь! — підштовхнув його я.
— Якось незатишно в тебе,— сказав старий, сідаючи на краєчок стільця.— То чи довго будеш холостякувати?
Я підійшов до вікна. Сонце розлилося жовтим, блискучим сяйвом, і небо запалало тремкою й бентежною блакиттю.
На столику тихо муркотіло радіо. Батько все ще оглядав мою кімнату: ліжко, стару шафу, безглузді картини на стінах.
— Сюди жінки не приведеш!
— Не втомився? — спитав я.
— Чого ж? Автобус хороший. А дорога не така вже й довга. Міг би теж інколи приїхати...
Я сів верхи на стілець і поклав руки на спинку.
— Ну, розкажи, як там у нас?
— Знесли будинок монастиря.— Батько нахилився й клацнув замком чемодана.— Там у підвалах, кажуть, знайшли дві пляшки вина. Густе було, як смола. Ну, ті, що копали, й випили...
Я згадав довгу й темну споруду, оперезану на другому поверсі галереєю із залізними поручнями. Вона понуро стирчала серед веселого краєвиду нових будинків.
— А потім,— батько вийняв пляшку вина і затримав у руці,— хтось бовкнув, що там золото знаходять. Побачив би ти, — в його очах заграли веселі іскри,— як цікаві кинулися туди!
Я дістав дві склянки й поставив на стіл. Вино було світло-малинове, прозоре. Я увімкнув електричну плитку й поставив сковорідку. Жир соковито зашкварчав і почав стріляти. Я розколов кілька яєць і вилив на сковорідку. Незабаром яєчня сито засичала, з пухкотом видихаючи гаряче, запашне повітря.
— Ти даремно так багато! — сказав батько. — Я ситий!
Ми випили, знову запахло мені рідним містом, полуничною грядкою і свіжим духом квітів.
— Колька не заходить?— спитав я.
— Сердиться за жінку,— звищив голос батько.— Йому б за матір