Долина джерел - Валерій Олександрович Шевчук
Я лежу, і кров поступово змивається з мого тіла. З ніг, рук і обличчя. Я лежу білий, як і ця постіль та подушка,— шалено калатається в мене серце.
Біла постать перейшла кухню й стала. Я дивлюся на неї, завмерлу на порозі, вся вона — в слух, прислуховується, чи не потривожено мій сон. Я ж білий, як полотно, тільки шум дерев за вікнами чорний. Постать стоїть і стоїть у дверях, наче сновида, яка зважилася на найменший з усіх можливих злочин і в якої серце крається від того. Мені вже не хочеться брати її за руку й вести на той осяяний сонцем берег.
Біла постать нарешті зрушилася. Рипнула дошка підлоги — мати завмерла. Зняла білі, як крила, руки, нога ступнула вперед, друга — ззаду — зведена на носок, гей, бідна моя біла Артемідо! Адже це твій крок і твоя поза! Це твоє безсилля, бо що ти можеш цієї темної ночі? Ледве втримуєш малого, безногого оленя — в тебе одна рука! Ти вже безсила навіть пустити в того оленя стрілу — в тебе ж одна рука!
Мати лягає й голосно видихує: це не проста мандрівка для неї. На те віддала вона всю силу, і чорне на кінчику її серця сходить у ньому, як тісто. Я не можу спокійно дивитися, як сходить те чорне тісто. Я встаю. Я теж білий і вайлуватий. Але не крадуся — йду просто до дверей.
— Куди ти? — гукає вона на мене, і я скорчуюся на порозі. Мені болить живіт. Мені болять тіло, голова і язик.
— Живіт,— видихую перепалене повітря, і голос мій повен такої туги, що вона аж сідає на постелі...
...Перемагаю, здається, я. Але перемога моя чудна: як розбитий на шматочки порцеляновий вечір.
Батько1
Батько зіскочив на перон і радісно всміхнувся. Був одягнений у старомодне пальто, а рудий облізлий чемодан нагадав мені дитинство. Я пішов назустріч і відразу відчув знайомий дотик батькової щетини.
— Давай чемодан,— сказав я.
— Мати коржиків передала, яєць,— відповів батько, передаючи чемодана.
— Чудово! — засміявся я.
— Відколи ти поїхав, спливло стільки часу...
Ми перейшли вимощений плитами перон і піднялися по сходах у касовий зал. Батько уважно обзирав будову, я помітив це по легеньких спалахах у його невеличких очах.
— Давно зробили цю станцію?
— Вже два роки.
— Гарна. Я тут востаннє був двадцять років тому.
— Може, вип’єш кави?
Він несміливо здвигнув плечима. В залі було повно людей, і ми повільно пробиралися до виходу.
— Давай уже поснідаємо грунтовніше,— сказав я.
Він знову несміливо здвигнув плечима.
— Дивись, я тут нічого не знаю.
— Як там удома? — спитав я.
— Мати була зламала ногу, ми писали тобі про це. Зараз уже нічого, ходить.
Якийсь чоловік з розгону налетів на батька й помчав далі.
— Скільки тут людей! І всі поспішають.
Він сказав «поспішають» замість «спішать», очевидно, пристосовуючись до моєї літературної вимови. Незграбно пробирався крізь юрбу і був трохи розгублений. Нарешті ми вийшли на вулицю й зупинилися біля входу до автобусної станції. На шосівці поблискували склом тролейбуси, миготіли легкові авто, хідники були вщерть запруджені людьми. Місто дихало вранішнім гамором і збудженням. Батько стояв, трохи розставивши ноги: невеличка постать, знайома мені від дитинства, знайоме лице — на мене плеснуло теплою хвилею: чи то спогад короткочасний, чи радість.
Шумко замітала вулицю запізніла двірничка, широко махаючи мітлою, і була як косар на голому полі. Опале листя вилітало з-під мітли і, крутячись у повітрі, знову повільно осідало на асфальт.
— Там через дорогу повинна бути їдальня,— сказав я.
— Ці люди просто під машини лізуть,— кинув батько на перехожих.
— Звикли.
Батько ступав наваксованими туфлями по сірому потрісканому асфальті, і я задоволено впізнавав його нетипову, трохи нервову ходу.
Їдальня була маленька, із затягнутими марлею вікнами. Від стелі звішувалися клейкі стрічки, чорні від налиплих мух. Ми сіли за столик із пластмасовим покриттям.
— Що їстимеш: шніцель, битки, гуляш? — я розглядав меню.
— Не дуже розбираюсь у цих стравах,— сказав, батько.— Мені все життя готувала мати.
— Два шніцелі й два компоти,— сказав я офіціантці.
Батько сидів, одкинувшись на спинку алюмінієвого стільця. Тоді наліг ліктями на столик.
— А У нас тиша, — несподівано сказав, і я побачив в глибині його очей затамований смуток.— Із городом ми вже впоралися,— додав він буденно.— Картопля була неважненька, але на зиму