Літа зрілості короля Генріха IV - Генріх Манн
На початку другого тижня він убрався в лілове, як велить звичай державцеві, що втратив близьку людину. Але сидів зачинившися ще три дні; тільки його діти часто бували в нього, і тоді звідти чувся плач, що вважали природним. Несхвально відзначали, що вже злітаються круки.
Перший наважився протестант Морней — немовби справжнім джерелом зла не був Нантський едикт; адже тільки після нього бідолашного короля мало не змусили посадити на свій трон оту пропащу душу, агентку єретиків, — ще добре, що господь про все подбав. Пан де Морней з'явився не сам, із ним був старезний пастор, якого багато хто ще пам'ятав, — звали його ла Фей. Обох їх допущено до короля; але про що вони розмовляли з його величністю, лишилось таємницею. Цього разу крізь двері не проникло ні звуку, хоч до них і прикладали вуха. Пробували підглядати, але в замковій шпарці стримів ключ.
Після цих відвідин, перше ніж відчинити кімнату й стати таким, як він був звичайно, Анрі викликав до себе ла Рів'єра, першого королівського лікаря.
Ла Рів'єр увійшов без доповіді, а галерея була довга, тому Анрі не зразу помітив, що в другому кінці її з'явився хтось. Він сидів перед столом, випроставши спину і ледь нахилившись. У руці тримав перо, але не писав. Усвідомивши, що він не сам, король повернув голову і кивком, без слів запросив пана ла Рів'єра сісти навпроти нього. Лікар пригнічено скорився; король звичайно розмовляв, ходячи по кімнаті. «Невже зі мною справа стоїть аж так погано?» — подумав нещасний, що вже придумав був для свого рятунку «руку господню», але тут вона б йому не допомогла.
Очі в Анрі були широко розплющені, повіки почервонілі. Хвилину, що здалась лікареві вічністю, ці очі приковували до себе його погляд; потім король сказав:
— Ось ми й зустрілись.
У лікаря вихопилось:
— Величносте! Присягаюсь…
— Я теж, — перебив Анрі.— Та присягатись не треба. Ніякі присяги нас не виправдали б. — І тихо докінчив: — Її не отруєно.
— Ви це знаєте? — Ла Гів'єр не вірив своїм вухам. — Ваш високий розум… — почав був він. Та Анрі спинив його.
— Облишмо мій розум. Нe згадуймо ні мого, ні вашого. Я не посилав її на смерть, ви не вбивали її. Оце й усе, що ми можемо сказати на свою користь.
— Оце й усе, — визнав лікар. — Щодо себе я тільки можу додати, що не наважився вийняти плід, бо хвора вже була надто отруєна власними нирками та розладнаною печінкою. Її вбила не спожита з їжею отрута, а вироблена у власному тілі. Плід лежав не в матці, а в черевній порожнині, й здавлював нирки. Коли ми потім розітнули живіт, то виймали його шматками. Всім факультетом ми ще відчуємо, що це була природна недуга, проти якої наше мистецтво поки що безсиле.
За кожним «ми», яке вимовляв ла Рів'єр, у короля тіпалась одна брова над широко розплющеним оком. Помітивши це, лікар збагнув, що він повинен відповідати сам за себе, не шукаючи підтримки й захисту в факультету чи й у будь-кого. Бо той, хто сидів перед ним, не посилався ні на кого.
І лікар склав повний звіт, починаючи з тої хвилини, як уперше підійшов до герцогининого ліжка. Змалював усі ознаки, що одна по одній розкривали перед ним природу недуги й зводили нанівець усі його зусилля врятувати життя хворої. Що жахливіші були подробиці, то спокійніше він їх наводив — аж урешті злякався сам, урвав мову й вибачився. Мовляв, хоч це й неминуче, але навряд чи дозволено показувати внутрішню картину того тіла, котре в усім королівстві кохали найпалкіше.
— Що б я був за людина, — повільно сказав Анрі,— якби кохав тільки її зовнішню оболонку, a не нутро.
Далі провадити лікар уже не зміг. Він дивився, як змінилось обличчя цього чоловіка, що його всі називають величністю. Нема сумніву — він обвинувачуватиме. Величність може обвинуватити кого завгодно. Навіть природу? І справді, Анрі сказав:
— Вона могла б зостатись жива.
— Величносте! — наважився заперечити лікар. — Нe я, природа зцілює. А природі байдуже до буття й небуття. Мій учитель Гіппократ сказав би, що герцогиня де Бофор зцілилася.
— Амінь. — І Анрі скривив уста в усмішці.— Всі ми смертні. Лишається тільки питання, в яку мить вона ще не була приречена. Чого ми не зробили, щоб допомогти натурі зцілити її інакше, не через небуття?
Ла Рів'єр знову злякався й спробував боронитись. Під час хвороби короля герцогиня доглядала його, не знаючи втоми, і ні на що й словом не скаржилась. По ній нічого не було видно, твердив він. Тоді раптом почервонів, затнувся й нарешті перелічив ті зміни, які мали з'явитись у неї вже давно. Кошмари? Головний біль? Млості й погіршення нам'яті, а також зору? Анрі підтверджував усе це. І тоді ла Рів'єр зізнався, що його ввів у оману легкий перебіг попередніх вагітностей. Але під час третьої вже з'являлись такі ознаки, хоча й дуже слабкі. А тепер ясно, що хвороба печінки почалась у неї ще тоді, і це прирекло її до такого кінця, який її справді спіткав.
— Справді спіткав, — повторив Анрі. Тоді промурмотів: — Подумати лишень — її справді спіткав кінець. Бо я нічого не бачив і не хотів вірити в її страхи. Щоночі я поділяв із нею ті страхи, я схоплювався зі сну, як і вона. Обом нам і снилось те саме.
Аж тепер він устав і почав міряти кроками галерею. Ла Рів'єр відступив до стіни. Більше до самого себе, ніж до цього осиротілого чоловіка, що вслухувався тільки у власні спогади, він заговорив словами свого вчителя Гіппократа:
— Життя коротке, мистецтво тривале. Нагода миттєва, досвід оманливий, судити нам важко.
Цим лікар по змозі применшував свою відповідальність, бо нагода спостерігати герцогиню де Бофор була для нього справді миттєва.
Анрі, навпаки, ходячи по галереї, дедалі гостріше відчував свою вину. Йому не слід було відсилати Габрієль від себе, нізащо не слід було випускати з рук свій найдорожчий скарб. А потім він не помчав до неї негайно, на її останній
