Літа зрілості короля Генріха IV - Генріх Манн
Тим часом у Габрієлі збудження чергувалось із знесиленням. Вона плакала й у порожньому домі кликала свого владаря. Щоб бути ближче до нього, вона захотіла негайно перебратись до Лувру:
— Я можу йти! Це ж недалечко.
Пан де Варенн, без камзола, у фартусі, запевняв її, що там їй буде ще самотніше.
— Чого вам, власне, треба в Луврі? — спитав він, уже втрачаючи терпець. Вона не сказала, хоч добре знала, чого їй там треба. Благодійна втома полегшувала їй думку про смерть, аби тільки померти коло свого владаря, в тій кімнаті, яку вона ділила з ним: повітря там було ще живе від їхнього змішаного віддиху.
Нарешті вона задрімала, ніч проминула спокійно, і вранці вона сама визнала, що вигляд у неї такий, як звичайно. Варенн був здивований; з його допомогою вона легко дісталась до церкви Сен-Жермен-д'Оксеруа й там прийняла святе причастя. Був уже чистий четвер. Іще два дні, а тоді, надіялась вона, її владар знов буде з нею. Цього разу вона виявила щиру побожність, бо вдячність розчулила її. Пополудні їй стало погано, довелось лягти. Перше ніж почалося знову страхіття, вона ще знайшла силу послати до короля гінця-дворянина, якого вибрала сама, бо вважала надійним. Вона просила у свого коханого владаря дозволу негайно повернутись до нього баркою, але думала, що він, отримавши листа, приїде сам. Безперечно, він не зоставить її в нещасті саму, бо не тільки прочитає написане, а й здогадається про решту.
Вона вже бачила, як він сідає на коня, а тим часом Варенн іще дописав до її листа: поспішати нема чого. Бо ж він, коли герцогиня споживала непевні страви, грав у карти. Йому не минути кари, і то тим суворішої, чим раніше король дізнається про всі обставини. Хто його не знає: коли вона видужає, він усе пробачить. Може, пробачить навіть у найгіршому випадку, бо тоді буде сумний, а не суворий. Та врешті верхівець помчав шляхами; вже була четверта година, й Габрієль корчилась від болю.
Наскільки міг судити розгублений Варенн, таке буває перед пологами. Він уже сам побіг привести повитуху, що тричі приймала в герцогині дітей, але внизу наткнувся на пана Сабле і послав його. А Гійом не тільки привів пані Дюпюї, він спішно викликав і пана ла Рів'єра. Так юний Гійом зрозумів пана де Варенна — чи принаймні мав намір виправдовуватися цим. А втім, лікаря він не застав удома, і той прийшов до хворої тільки через годину, аж о п'ятій. Пані Дюпюї доти не знала, що й діяти: вона ще ніколи не бачила такого.
Напад минав так, як і перший, тільки ще тяжче. Після шалених корчів настали заціпеніння й задишка, і обличчя жахливо спотворилось. Пані Дюпюї, яка досі, виконуючи свої обов'язки, бачила тільки чарівну Габрієль, а не оцю посинілу, перекривлену машкару з закоченими під лоб очима, не витримала такого видовища й відвернулась обличчям до стіни. Зостався самий Варенн, і під час цього, та й наступного нападу він тримав герцогиню, міцно обхопивши її руками.
Він бубонів сам до себе: «Ось віддих повертається, та й час уже. Як вона харчить! Та й ще б пак, — адже випари отрути не пропускають повітря. Все так, як і має бути», — це вже він додавав, щоб заспокоїти себе. Врешті, всі помирають, і нема в цьому ніяких чарів; навіть нічого незвичайного нема, казав собі пан де Варенн, що встиг побути ким завгодно, а тепер був генеральним поштмейстером, губернатором і вмів поладнати з єзуїтами, та й з будь-якою небезпечною силою, то чом і не зі смертю. Спочатку зі смертю інших людей, бо про власну смерть він ще не думав; а коли часом і випадало подумати про неї, то вона була ще дуже далеко, в подобі казкового похоронного проводу, який ще й з місця не зрушив.
Маючи дуже тверезу вдачу, він вважав, що ця нещасливиця, яку він тримав у обіймах під час найтяжчих корчів, просто втратила будь-яку вартість через своє нещастя. Він мав би за свій обов'язок покинути її, так само, як це зробили всі. Та, на жаль, з одного боку була ця грізна смерть, а з другого — ще грізніший король, який ще нічого не знав про неї. Найбільша небезпека для Варенна полягала в тому, що король міг дізнатися про смерть герцогині не від нього самого, а від інших людей, які звинуватять у ній Варенна. Тому він уже тепер міркував: а чи не варто вирядити вслід за першим другого гінця: «Запізно, величносте, не варто клопотатись».
А втім, він ставився до цієї істоти, вже нічого не вартої, цілком по-людському. Після кожного нового нападу корчів ця істота оклигувала й на якийсь час знову ставала жінкою, що здивовано розглядалася круг себе. Слова її важко було розібрати, бо вона прокусила собі язик. І все ж Варенн їх розбирав: він щоразу допомагав їй звестись, щоб вона написала до короля нове волання про допомогу. Він удавав також, ніби відсилає ті листи, але ні другий, ні третій не дійшли за призначенням. О п'ятій годині з'явився ла Рів'єр, перший лікар короля.
Тоді й вигляд хворої, і стан її змінився. Ла Рів'єр випустив їй багато крові й промив нутро солоною водою. Пані Дюпюї тим часом приготувала теплу ванну, як наказав лікар, і вони удвох перенесли хвору до ванни. Таких заходів уживають при отруєнні, і пан де Варенн злякався, бо ж підозра могла впасти й на нього. Але цьому страхові суперечила зовсім нова думка: герцогиня не помре. Цей чоловік її врятує. А що вона могла зостатися жива, то Варенн почав виявляти шалене завзяття. Він спробував рукою, чи тепла у ванні вода, не бентежачись виглядом голої красуні. Навіть почав голосно вихваляти її вроду. Король, мовляв, буде у захваті, вона тепер іще принадніша, ніж була, хоч це здавалось неможливим. А панові ла Рів'еру шепнув на вухо, що отрута, певне, вже вийшла з її тіла.
Лікар не відповів. Він саме слухав, що говорить хвора. Вона вираховувала години,
