Літа зрілості короля Генріха IV - Генріх Манн
А вона качалась у кухарчука по грудях або по спині — залежно від його пози, що її він безперестану змінював, як і його ворог. Кожен з них рухався дедалі швидше, змушуючи до того ж і другого, аж урешті глядачам почало здаватись, ніби вони вільно висять у повітрі й крутяться, а куля танцює навкруг їхніх тіл. Тим паче що куля, виблискуючи вогнем, супроводила обох попід усією стелею, аж над вогнище, над горщик із юшкою. Глузливий скрик — зараз воно станеться. Та добрий дух вибив кулю з руки в злого саме в ту мить, коли вона була вже відкоркована і вміст її мав висипатись у горщик. Що ж сталося? Скляна куля розбилась на кахлях, і всі роззявляки вмить повернули обличчя вниз, щоб побачити нову чудесну пригоду. Не знати звідки вискочила чорна курка, підбігла до зернятка, що викотилося з кулі, такого довгастого зернятка, дзьобнула його й проковтнула. І зразу крикнула людським голосом (так запевняли згодом), упала, тіпнулась і вже була нежива.
Кухарі й хто там був іще в ту ж мить згадали про обох демонів, але їх уже не стало. Кожен визнав це за цілком природну річ і перехрестився. Цілком очевидно, що злий дух, коли його розпізнали, вилетів з димом у комин. Дехто бачив, як він спершу зірвав із себе янгольську личину й обернувся на чорного кажана. А добрий розплився в чудовні пахощі, від чого і юшка вийшла така запашна, як ще ніколи.
А біля входу до кухні, коли вся вистава скінчилась, опинився паж Гійом; він, видно, страшенно дивувався з того, що скоїлось, і досі ще хитав головою. Хтось торкнув його за плече: Себастьян Цамет, людина з надзвичайно вдячним виразом обличчя. Він узяв пана де Сабле за руку і, ступаючи навшпиньки, підвів його до столу вельможних гостей.
Принцеси сиділи в тих самих позах, відстань між ними заповнювали криноліни та рукава. Вони не допитувались, чому довелося чекати. Урочисто наблизилась процесія кухарів — попереду старший ніс високо підняту супницю. Золоті тарілки наповнив сам господар, а кухарі поставали навколішки. І не вставали, аж поки герцогиня де Бофор покуштувала юшку й похвалила її. Тоді Цамет кивнув їм, що вже можна йти.
Мадемуазель де Гіз запитала, що там, власне, сталось.
— Вельможна пані,— відповів Цамет, — прибігла чорна курка. Як вірити людям, були ще деякі пригоди.
Мадемуазель поклала ложку. Габрієль їла далі й весь час дивилась на пажа Гійома — тільки заради нього вона з'їла ту пресмачну юшку. Її очі дозволяли йому слугувати їй на свій лад.
— Вельможна пані,— сказав він. — Балакають багато всячини.
— Я знаю, — відказала вона, всміхнулася, глянула на нього — і він аж до старості зберіг у пам'яті той погляд і ту усмішку. — Багато й ще балакатимуть.
То були її останні слова, звернені до нього. Від неї в ту хвилину лилось тихе сяйво — певне, від якогось потайного джерела, — і вона ніби танула в тому сяйві. Згодом вона зрозуміла, що мала на увазі власну смерть та її обставини, й подякувала вона тоді живому, як уже вмируща.
Кінець пісні
Коли вранці виявилося, що вона ще жива, до неї з'явився з візитом пан де Сюллі. Він зостався в місті заради неї й тепер пересвідчився, що вона жива, але не здобувся на слово, щоб її поздоровити. Навпаки, Габрієль лестила міністрові, просила його повірити, що вона його любить і схиляється перед ним самим та перед його великими заслугами. Він вислухав усе це, а тоді ще послав до неї й пані де Сюллі, щоб і та з нею попрощалась перед тим, як і вона, й чоловік поїдуть до своїх маєтків.
Дружина великого міністра, чиє становище було непохитне, вкрай неохоче подалася з поклоном до коханки короля, після якої він матиме їх іще багато: так вона дивилась на справу. Випроставши довгий і плаский тулуб, сиділа вона перед хворою, і тій аж страшно було від холодних очей, що безцеремонно оцінювали, скільки вона ще варта сьогодні. Пані де Роні вирішила, що її вистачить уже ненадовго, а тому не схотіла запевняти її ні в чому. То Габрієль намагалась догодити цій суворій особі.
— Ви будете моєю найкращою приятелькою, — сказала вона. Певно, нещасна зовсім розгубилася, бо додала ще: — Я завжди рада буду бачити вас присутньою при моєму вставанні й укладанні на ніч. Тоді гостя аж схопилась, але від того не стала вища або суворіша. Замість поклону вона ледь опустила підборіддя й простягла кощаву руку до дверної клямки. Ця дворянка не дуже високого, але чесного роду, без жодної плями в фамільному родоводі (цьому вельми сприяє протестантська віра) так обурилася, що й потім, уже в дорожній кареті, сиділа так, ніби проковтнула кілок, і стискала тонкі губи.
Тільки вдома вона розходилась і влаштувала чоловікові скандал за те, що він послав її до тієї повії. Розпусний рід, всесвітня ганьба, кінець усіх успіхів, — як може порядна жінка йти туди, прикидатись і лащитись?
— Я маю бути присутня, коли вона лягає і розкарячує ноги! Це я б то! — кричала вона, нетямлячись від ураженої гордості та суворої моральності. Роні, який не дуже чого боявся, тут уже поквапився її заспокоїти: хтозна, на кому ще надумає вона зігнати злість. Він пообіцяв їй, що вона побачить дуже гарний спектакль, добре зіграний, коли тільки мотуз не урветься. В думках він, правда, пов'язував це не з мотузом. Жінці аж дух перехопило, а могутній лицар скориставя з її подиву й квапливо втік від небезпеки.
Габрієль, коли навіть вона й була вже отруєна, виконувала обов'язок благочестя не менш ренію.
