Літа зрілості короля Генріха IV - Генріх Манн
Габрієль мовчала — не з обережності, вона просто була квола й сумна. Фривольна мова мадемуазель де Гіз не дратувала її; то був ніби залишок довколишнього світу, остання легковажність, яка ще промовляла й сміялась до неї. Перед сповідником вона не покаялася в жодному зі своїх вчинків, а в щирому коханні до свого любого владаря й поготів. Зате визнала, що була не дуже ревною християнкою й шкодує за цим, але виправлятись їй уже запізно. Так вона сказала, дістала відпущення гріхів і повернулась до шевцевого дому.
Цей дім вона ще раз покинула по обіді того ж таки дня, в середу, щоб послухати музику в тій самій церкві. Перші дні квітня того року, тисяча п'ятсот дев'яносто дев'ятого, були незвичайно теплі. Понад вулицею вже цвів виноград. Люди збігались подивитися на паланкін майбутньої королеви. Його охороняли королівські гвардійці під проводом пана де Монбазона, а позаду їхала карета принцеси Лотарінзької. Погожий весняний день, і ще раз показується на люди королева Франції, дочка цієї країни, — другої такої вже не буде.
Народ знає більше й розуміє багато краще, ніж утаємничені. Там, де проносять паланкін, стихають балачки й схиляються чола. Про сподіване весілля вже говорено часто й повсюди. Але це видовище зразу відганяє думки про весілля. Розкішні шати для вінчання й коронації вже змальовувано, про них усі знають. Але тут нагадують про інший, останній убір, який рано чи пізно буде на кожному. Герцогиня де Бофор має суворий вигляд — така суворість не личить людині в розквіті життя. Вона втомлена — такою втомою, від якої ще нікому не щастило відпочити. Серце стискається, коли глянеш на цей паланкін. Велике нещастя, нещастя для всіх, — воно ще тільки передчувається; та тільки-но станеться воно, як його значення вже й забудуть. А тут його проносять перед очима в усіх.
Габрієль у останній своїй подобі була прекрасна — вже не в мирському розумінні, бо трималася скромно й поважно; прекрасна тією красою, якої не поясниш. Вона це знала й бажала, щоб її владар міг бачити, як вона йде через церкву. «Переді мною тепер самі розступаються, мій любий владарю, а досі звичайно наша охорона мусила розчищати нам шлях крізь натовп. Люди самі мимоволі прикладають руку до серця. Вас і мене — обох нас цей народ любив». Так вона говорила в думках, бо в її свідомості химерно перепліталися знання і втішні ілюзії. Звичайна жадоба життя ще й тепер часто перемагала втому й покору, а під кінець вона мала спалахнути з особливою силою.
Осторонь для неї спорудили окремий поміст, щоб її не тисли в натовпі. Церква була повна людей, що прийшли послухати добру музику й побачити там, на помості, уславлену Габрієль. Поки в священних звуках ще панувала ніч, а наш господь іще лежав у домовині перед своїм воскресінням, — цю хвилину обрала мадемуазель де Гіз, щоб заслужити подяку приємними вістями. Надійшли листи з Рима, в яких повідомлялося, що незабаром шлюб короля буде розірваний. Правда, папа Климент мислив це інакше: він розірве шлюб, але не для того, щоб король одружився зі своєю полюбовницею, бо тоді вся гана за цей скандал лягла б на папу. Отож він сподіється, що провидіння порятує його в цьому прикрому становищі, день у день молиться про це і справді отримує звістку про знаменну подію в той самий день і годину, коли вона сталась, — надприродний випадок.
При тьмяному світлі в церкві, під скорботні співи біля домовини нашого господа Габрієль прочитала щасливу вість і таки повірила в неї, хоча холодний страх скував їй тіло. Тим часом мадемуазель де Гіз, що догоджала їй, принесла ще кращу: дві цидулочки від короля, що їх вона дістала з рук двох гінців, які прибули майже одночасно. Габрієль прочитала про його тугу за нею, про його ніжність, про те, що його рука її захищатиме, де б вона не була. Тоді їй стало тепло й любо — востаннє в житті. Її супутниця побачила, що вона всміхається, як дитина, і це їй сподобалось, бо віщувало легкий успіх у майбутньому. Коли прозвучала урочиста й радісна музика воскресіння, обидві дами рушили з церкви в дуже доброму настрої. Їм тільки стало трохи душно в переповненій церкві, і в Габрієлі ледь паморочилась голова. А у Цамета в саду вона впала й зомліла.
Тільки-но її встигли підняти й перенести на ліжко, в неї почались корчі. Все її обличчя і всі м'язи тіпались, повіки й очні яблука рухались особливо швидко. Очі закочувались у лівий бік, помітно було, що зіниці якісь застиглі. Як жахливо перекривлені ці уста, стільки ціловані! А щелепи стиснуті, ніби лещата.
Півхвилини — і всі ошалілі м'язи на руках, ногах, на шиї, на обличчі вміть завмерли. Голова закинулась назад, обличчя повернулось ліворуч, спину дугою підняло з ліжка. Водночас у цієї жінки, яка щойно була вища за всіх становищем, зупинилось дихання, і від цього її обличчя набрякло, посиніло, зробилося страшне. Язик вивалився з рота, зуби закусили його, і кривава слина бризнула на щоки, на волосся, на подушку. Цього знаку вистачило, щоб усі чимшвидше втекли від особи, яка щойно була тут найвища, — втекли, аби злий дух не вселився і в них. Або принаймні щоб не заразитись.
Габрієль опритомніла, озирнулась довкола й побачила самого тільки пана де Варенна, що безтямно, з жахом дивився на неї. Він же відповідав за неї перед королем, і сумління пекло його, бо це ж він привіз її до цього фатального місця.
— Заберіть мене геть із цього дому! — гнівно вигукнула герцогиня де Бофор, і Варенн злякався: це загрожувало йому щонайгіршим. Тому він остерігся викликати лікаря або священика, а просто виконав її наказ. Вона зажадала, щоб її віднесли до дому її тітки, пані де Сурді, й справді рушила туди у своєму паланкіні. Варенн посадив її туди, і він-таки єдиний ішов поряд. Вона, мабуть,
