Літа зрілості короля Генріха IV - Генріх Манн
«Величносте, цього не станеться, бо ви нарешті дістали сувору науку й самі вже стоїте на порозі того віку, коли в житті настає поворот».
«Мені так страшно за себе, пане ла Фей. Адже небіжчиця стежитиме за мною, як я старітиму. А що, коли моя старість буде не гідна і її, і мене?»
«Сину мій! Ви любили дитя людське, Габрієль. Силою своєї любові до неї ви стали великим королем».
Останні слова разом із тяжким риданням вирвались голосно з його грудей. Лікар коло стіни боявся, що почує забагато, бо король у задумі провадив уявні розмови й гадав, що свідків їм нема. Але дозволу піти пан ла Рів'єр не дістав, а тому боявся й ворухнутись. Біля одного вікна Анрі зупинився й притулив чоло до шибки. Тоді пан ла Гів'єр тихенько вийшов.
За дверима його зустрів настирливий шепіт придворних, що дожидали його. Чи король дуже гнівається? Кого він винуватить, кому чого слід боятися?
Перший лікар висловився, як він умів, ухильно й багатозначно:
— Королю ніщо не загрожує, бо він пам'ятає про свою велич.
Поки навколо розгадували ці слова, ла Рів'єр зник.
Анрі, тулячи до шибки чоло, звертався до тієї, якої не міг уже прикликати:
«З тобою, тільки з тобою став би я таким, яким повинен бути».
Тоді знову сів і ще раз перечитав листа від сестри, герцогині де Бар. «Якби така божа воля, я б із тих років, що мені лишились, віддала б кілька, аби полегшити ваше горе», — писала Катрін.
«Це б не допомогло, моя сестро і її подруго». Він узявся докінчувати недописану відповідь. «Туга й нарікання супроводитимуть мене аж до могили, — було написано там. — Проте бог пустив мене в цей світ не заради мене самого, а заради цього королівства». Він іще дописав: «Корінь мого серця всох і вже не дасть парості».
VII. ПОВОРОТ
Ми йдемо далі
Король із начальником артилерії вирушили в гори. Вони взяли з собою до Савойї сорок гармат, і супроводили їх п'ятнадцять тисяч піхоти, дві тисячі кінноти, маршал Бірон, граф Суассон і ще багато дворян. Хоробрий Крійон командував французькою гвардією, — нарешті попереду замріли бойові подвиги, за ними вже давно знудилися. Це справжнє щастя, що герцог Савойський порушив угоду. Він не віддав королю ні маркізату Салуццького, ні провінції Бресс. Тому вони й вирушили до Італії, щоб попросту забрати одне й друге, — восени 1600 року.
Герцог Савойський, звичайно, дотримав би угоди, якби Цезар, син Габрієлі, й досі лишався спадкоємцем французької корони і його зятем. Але син Габрієлі вже не був ні тим, ні тим. Незабаром король Франції мав через посередника одружитися з тосканською принцесою. Королева-чужоземка тоді негайно вирушить морем до Франції й привезе силу-силенну грошей на своїй галері, стіни якої, коли вірити чуткам, викладені безліччю самоцвітів. Навіть Габрієль д'Естре не мала їх стільки. Давні бойові сподвижники короля любили її, бо він її любив, та однаково — від правди ніде не дінешся: ні галери зі скарбами, ні отакого веселого походу від небіжчиці вже не було чого чекати, тому за нею ніхто не тужив — особливо прилюдно.
Вони казали: й сам король утішився. Не тільки тим, що одружується з чужоземкою. Через чотири місяці після втрати коханки він узяв собі нову — і то не бозна-яке щастя. Ще її матінка заколола кинджалом пажа. Королю з нею не мед. Він, певне, радісінький, що спекався хоч на час маркізи й іде з нами в похід.
Коні тягли гармати кам'янистими шляхами вище й вище, а вояки не могли надивуватись і з нелегкого задуму короля, і з того, що він так щасливо здійснюється. Одна-однісінька ніч, і в обох краях здобуто по фортеці: у Бресті маршал Бірон майже не спіткав опору, а пан де Крекі[87] захопив перлину Савойї, Монмельян — поки що тільки місто, а не замок. Той замок був надзвичайно міцний, такої гірської фортеці більше не знайдеш. Але, певне, дійде черга й до неї. А поки що артилерію перекидали до іншої.
Кожна гармата важила разом з лафетом вісім тисяч фунтів, і її тягло двадцять троє коней, а велику кулеврину — дев'ятнадцятеро. Хоробрий Крійон волів би бачити відкрите бойовище, а не оцю вузьку дорогу під скельною стіною, понад шаленою річкою. Йому хотілось, як у давнину, кинути своїх французьких гвардійців у атаку, але треба визнати, що ця країна ніби створена для начальника артилерії, його гармати без ніякого бою творять справжні дива. Коли ми з'явились під Шамбері, тамтешня залога думала була оборонятись. Пан де Роні викотив батарею з восьми гармат, навіть не стріляв, а тільки показав, і вже брама відчинилася — ми вступили до міста. Городяни зустріли нас так, ніби ми якісь вищі створіння, хоча стародавні боги не були такі важкі в ході, як ми зі своїм обозом. Ну що ж, ми зробились легконогими й зразу влаштували бал.
Одноокий Арамбюр, натужно деручись на гору поруч із приятелем, сказав йому:
— На чию ж честь давали ми той бал? На честь пані де Роні, з шаноби перед гарматами її чоловіка, — ті гармати й принадніші за неї. Маркіза не годиться ні на що, нова королева, кажуть, і французькою не вміє. А згадай-но, як було колись, Крійоне!
— Не згадуй нічого, Арамбюре. Що було, те загуло. Ми не тільки її мусили ховати. Але вона була прекрасна й добра.
— Невже король її забув?
— Кожному дню свого клопоту доволі. Тепер він дереться на гору, як і ми.
Їм довелося зупинитись, бо затрималась уся колона, неоглядна в усіх своїх звивинах на вузькій дорозі між бескидом та гірською річкою. Хмари, що давно вже загрожували дощем, нарешті сипонули ним, а коли розійшлися, на тлі неба враз постав замок, — доти його й не бачили. На чолі колони начальник артилерії сказав королю:
— Це Шарбоньєр. Як тільки, ваша величність, накажете, ми його візьмемо.
— Та мені легко наказувати, — промурмотів король собі в бороду. — Ви, пане
