Літа зрілості короля Генріха IV - Генріх Манн

Роні впорав усе за один день, від натуги вкрився червоною висипкою, і довелось кинути йому кров. Другого ранку він уже сидів на коні. Він хотів податись на розвідку: замок здавався неприступним у своєму скелястому панцері, неначе ще міцнішому, ніж буває звичайно земна кора. Пан де Роні сподівався нагледіти слабке місце. Та врешті урвався терпець хороброму Крійонові.

— Стонадцять чортів! — закричав він. — Пане начальнику артилерії, ви, може, боїтеся, що звідти стрілятимуть? У вас — може, й так, але не в мене.

Отоді начальник артилерії добре провчив полковника: взяв його під руку і вивів із-за укриття. Рушничні кулі згори вельми повчально свистіли їм повз вуха, аж поки Крійон не витримав:

— Тепер я бачу, що ці поганці не зважають ні на ваш начальницький жезл, ні на мій хрест Святого духа. І можуть, чого доброго, ще влучити. Ходім в укриття. Ви хоробрий і щирий товариш, — сказав Крійон, від захоплення начальником артилерії забувши й про власний страх. А раніш дивився на нього не інакше, як на фурманського підрядчика.

І в усьому війську склалась нова думка про Роні. Під час цієї війни королівство по-справжньому познайомилося з тим, на що досі нарікало з меншим правом, — із тиранічною владою. Король зробив свого Роні всемогутнім, щоб той виграв для нього війну. Фінанси й артилерія, об'єднані в руках того самого міністра, надають йому такої могутності й невідпорності, що аж страх бере. Роні припинив усі державні виплати, крім тих, що на війну. Він примушував населення по шляхах і по річках підвозити величезні вантажі — його військове спорядження — аж до театру воєнних дій.

Але найнезвичніше було те, що він узявся за недбальців і зрадників. У нього в артилерії всі офіцери молоді, вони віддані йому й пильно стежать за вищими воєначальниками. За дотеперішніми звичаями будь-який маршал чи губернатор мав цілковите право укладати з ворогом свої окремішні угоди. Міг не розбивати його до останку, і врешті обидва мали з того вигоду: і маршал Бірон, і герцог Савойський. Принаймні герцог покладався на Бірона й тому не вважав за потрібне чинити йому дуже впертий опір у своїй провінції Брессі. Але Бірон, хіть-не-хіть, мусить іти від перемоги до перемоги, бо артилеристи пана де Роні роблять саме так, та й з нього не спускають пильного ока.

Це війна, якої ще не бувало, війна цілком королівська: хто йде своїм шляхом, того зразу оголошують зрадником. Постривайте, від начальника артилерії він не втече. Грабувати й різати теж не дозволяється — наказано щадити населення. Король сказав, що його ворог — тільки герцог. Його оновлене військо трохи не молиться на нього. І про його міністра теж склалась у війську нова думка. Мабуть, він усе ж таки не просто страшидло: великий король має великого слугу.

Перед цією гірською фортецею Шарбоньєр Роні готувався довго й терпляче, поки розставив усі гармати там, де потрібно. Чорна ніч, дощ як із відра, — чотириста охотників, швейцарців та французьких гвардійців, кожному начальник артилерії пообіцяв срібне екю. Одначе, промокнувши до рубця, вони покинули всю роботу хрящем, поховались, і він мусив силоміць витягати їх із-під накриття. Кілька душ і полягло. Він сам забрьохався то вуха, і мав не більше години, але вранці всі кулеврини стояли на своїх місцях. А тоді начальникові артилерії довелося сперечатись із королем. Тому не терпілося побачити дію гарматного вогню, поки ще не смеркло. Роні заперечував. Спершу, мовляв, треба зробити під гармати помости з колод, а тоді замаскувати їх гіллям. Король розгнівився:

— Всюди ви хочете бути головним. А головний — я.

Тоді щирий слуга поступився, хоч і невдоволено й тільки задля науки королю. Спроба, як він і передбачав, не вдалася.

— Я не маю охоти стріляти в горобців, — сказав начальник артилерії і лишив його величність самого під дощем. Уранці всі гори, разом з їхньою мішенню, сповивав густий туман. Фортеці не видно було, і король посміявся зі свого начальника артилерії. Але той не спантеличився. Тільки-но туман розійшовся, він наводить гармати. Одна, наведена його власною рукою, пробиває діру в фортечному мурі там, нагорі. Звідти відстрілюються, королівські каноніри падають. Налічили десятеро вбитих, між них двоє офіцерів. Анрі каже сам до себе: «Аж віри не йметься, що мій начальник артилерії був під Іврі. Там бились інакше, я сказав би — тоді ми вмирали більш по-бойовому. Він сам був весь укритий ранами, рубаними й колотими, і яка урочиста процесія везла його додому! Дивний чоловік… Та ми всі дивні — і годі зрозуміти, як ми ще можемо йти далі своїм шляхом після всього, що відбулось і що лежить позадy».

Коли там, нагорі, вибухнула порохова башта, обложені капітулювали. Начальник артилерії в'їхав у браму на коні, і всі жителі містечка зустріли його, стоячи навколішки. Вони показали йому своїх поранених, і він, побачивши стільки пошматованих, попечених тіл, розжалився й погодився на почесні умови капітуляції. Тільки з тих грошей, що він зажадав, їм не вдалось виторгувати нічого.

Замок височів над земляними терасами, вкритими скупою рослинністю. Король пішов прогулятися зі своїм начальником артилерії; під час розмови тільки він дивився на гори, ясні, ніби скло. Начальника артилерії краєвид не цікавив; він був поглинутий думкою про те, як тепер узяти ще й Монмельян. На військовій раді всі сказали йому, що та фортеця неприступна. Те саме твердив король під час прогулянки; правда, він скоріш хотів роздражнити начальника артилерії, щоб той перевершив сам себе у своєму мистецтві. Проте король споглядав і гори, ясні, наче скло, голі вершини, холодні, недовговічні барви, що їх рання осінь клала на далекі кряжі та зубці. Над сніговими полями висіло синє пустельне небо. Якби це були його рідні Піренеї, на голову короля, на його лісисті гори лилась би повінь сліпучого проміння. А тут повітря легке й морозяне, ним добре дихається, і обриси тієї цілі, на яку ми наставляємо гармати, такі чіткі, як нам треба.

Начальник артилерії нагадав королю про один випадок. Він раз у раз йому нагадував про се, про те. Адже герцог Савойський оглядав королівські гармати в арсеналі, коли угоду ще не було порушено і взаємини наче лишалися дружніми. Герцога зразу приголомшила така потужна артилерія, а начальник її ще й сказав йому прямо в вічі «Ясновельможний пане,