На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз

лише та одна чужість поверталася, як ніч, нагадувала їм про обережність: «чужий край!». А Ясьо? Хай на здоров’я розважається, на чужині свобода, а вдома скине все це переодягання, бо йому дітлахи і собаки не дадуть навіть перейти через дорогу. Та все ж Фока зажурився, що через цього одно всі інші стали немов знеособлені. Ніби це не вони прийшли з делегацією, а якісь інші, і то абихто, хоч з усієї делегації ніхто інший не одягнув ані чужоземських чоботів, ані постолів, ані навіть ремінців. Ніхто не дозволив себе впі ймати у пастку чужини. І Мандат теж, попри те, що нераз ходив з Ясьом витріщатися у місто, не купив ані ґудзика з тієї моди, хоч Ясьо його спокушав і підмовляв. Задля делегації він лиш дозволив випрати свій одяг у господі, а в канцелярії сховався з самого заду, за всіма іншими. Звідти він пошепки піджартовував над Ясем: «Як там наша Розапанночка?». Ясьо, розкогучений і розпавичений у такого румуна, якого в цілій Румунії ніхто й не бачив, з таємничою посмішкою приклав пальця до уст. Бомба дивився на нього із захватом і зітхав: «Гляньте лиш, яка велика румунська особа наш Ясьо!».

А між тим час проминав, ґазди упівголоса та сонно гомоніли за столом, лише Мандат стояв і жваво розмовляв у куті з Фокою. І от почули на ґанку молоді кроки. Кімната замовкла, ще більше напружилась. Бігом увійшов він сам — шеф.

Молодий чи старий? Вищий від Іваниська. Волосся дуже світле, без жодної сивини і досить густе. Худий, дуже худий, а радше сухий, і так щільно обтягнутий шкірою, що ніде не мав жодних зморшок. Навіть вуста були так стиснуті, ніби в них зовсім не було тіла, лише дві сухі смужки шкіри. Для людей з мисливськими очима це була пам’ятна зустріч, нічого не забули.

А він? Як сокіл, що з розгону увірвався до пастки, відступив до кута. Злякався? Ні! Приготувався до удару. Синьоокий, брови золотаво-жовті. Очі гарячі чи прохолодні? Такі й такі. Лід раптом закипав і відразу ж заморожено застигав. Його погляд постійно перелітав, але не скакав по-лисячому і не винюхував весь час, як у директора Зариґи. Ні! Кружляв пильно, як сиво-золотавий мандрівний сокіл. Завжди голодний, постійно напружений і весь час нападає, аж поки його не підстрелять. Легенько злітав, присідав не надовго, вдаряв упевнено, сам же не вдарявся ні об що, плавно все оминав.

Спочатку облетів контору і папери. Потім, ще поки хто-небудь спам’ятався, заатакував кожного. Оцінював відразу, на льоту, скривився з огидою від Томашевського, немов налетів на пістряву ящірку, пролітаючи дзьобнув того очима безпомилково. Зауважив Фоку, розмахнувся, відразу кинувся, але відразу ж тихо ухилився, як перед птахом великого калібру. Холодно здивувався, пролітаючи над старим Кочерганом. Інших, одного за іншим ледь дзьобнув і відразу відкинув: «Не годяться! не для мене». Так, немов перед ним була зграйка горобців, на котрих більше пороху і бруду, ніж м’яса. Але зауважив Мандата, що заховався в куті, оглянув із зацікавленням по колу його пузо, прояснів. Нарешті знайшов своє місце, зупинися на Савіцькому, наче на верхівці смереки: «Ось це саме для мене». І знову жваво всіх якось так облітав, ніби стягав всіх до купи шнурочком. Він ще нічого не сказав, а вже стало душно. Полетів поглядом до вікна: «Туди, туди». Але куди? Повернувся, вдаряв, розпікав: «Швидше, швидше, що це за плазуни!». Погляд, що обпікав морозом, але був прозорливий. Не посміхнувся жодного разу.

Переміг і розправився з усіма. Погасив очі, як їх гасить сокіл у сутінках. Сам підійшов до столу. Нікого вже не бачив, про всіх забув. Навколо нього, як єпископи навколо митрополита — директори, директори, директори. Та ніхто не поблагословив, ніхто не розціловувався, навіть ніхто не простягнув руки. У тиші, порушеній поспіхом, делегатам на уста самі прийшли чуті вже, хоч і не зрозумілі слова. Старий Кочерган напружено пробурмотів д Фоки: «Сам головний капітал?». «Саме він», — тихо відповів Фока. Нарешті шеф, не дивлячись ні на кого, щось сухо ляснув, а на це директори ляснули тричі, але не амінь, якось інакше, щось таке: «Quite, quite, quite». Це означало, що всі повинні сісти. Всі сідали, Мандль кивнув Фоці, делегати сіли також. Сам шеф надалі залишився стояти, ніби не мав часу сідати або для того, щоб могти втекти у вікно із пастки. Кінчики пальців він тримав на товстій траурній чорній книжці, що лежала на столі. Поверхово всіх оглянув, знову ляснув холодним словом. Перекладач, що стояв ззаду, директор Зариґа, пропихався крізь натовп директорів з таким завзяттям, неначе боровся за життя, але поки він проштовхався, то Мандль уже переклав слова шефа на німецьку: «Шеф вітає співробітників своєї справи». Фока підвівся і відповів німецькою: «Вітаємо пана шефа, слава Богові, слава вам».

Шеф зажмурив очі, але відразу ж прокинувся, гаряче ляснув: «Бог є нашою скелею». Мандль негайно ж переклав, але погляд шефа нетерпляче відлетів, ніби забув вже, що сказав, наче шукав нової здобичі. Нерухомо увіп’явся в Савіцького. Буркнув: «That one is quite like a Scotch boy, must be a German[73]». Ніхто не вважав за потрібне це перекладати, а шеф, не зводячи погляду з Савіцького, звернувся до нього англійською: «Your name is Sawicki?[74]». Панич-рись, набурмошений, як сам пан Коваль, каркнув польською: «Так». І відразу ж шеф із затуманеним поглядом заклекотів лагідніше, ніж сокіл, що налетів на своє пташеня, яке щойно оперилося, а вже втекло з гнізда: «Hoarse and efficient like a new saw-frame[75]».

Він відірвав погляд і, звертаючись до Фоки, шмагав кістляво, ніби й ні до кого. І Мандль негайно перекладав: «Шеф питає директора Фоку, чи ви задоволені, чи є у вас якісь побажання?». Фока відразу ж відповів: «Я не директор. У контракті все передбачено. Ми вам бажаємо добра, слави у Бога і в людей для вас і для ваших родів. Нехай Бог вас супроводжує на всіх водах. Амінь».

Мандль, кривлячись перекладав на англійську, а Фока пошепки пояснював своїм людям. Шеф наче цього й чекав. Перейшов до справи. Зігнутим пальцем він постукав об книжку, ніби стукав у двері. Розкрив книжку, швидко знайшов і дав Мандльові, щоб той переклав. Знову зажмурив очі, а Мандль, прикриваючи лице, перекладав німецькою.

«Господь береже мене і нічого мені не бракуватиме. На місці зеленім, там він оселив мене; коло води спокійної виховав мене. Душу мою навернув; навів мене на стежки правди задля імени