На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз
«А це вже після наступного бутину», — відповів Фока.
Наступного бутину вони ніколи не дочекалися. Тільки цей єдиний раз вони зіткнулися віч-на-віч із шефом і з капіталом. Зустріч була короткою і вже не повторилася. Пустуючи, вони згадували про неї охоче і з приємністю.
5
А от шеф зовсім не забув. Запам’ятав, немов закарбував навіки, хоч і розкусив їх відразу і назавжди. Тому на перспективах Трасту у Високих Карпатах він поставив хрестик. Деревом він був особливо зацікавлений, бо здобув новий розділ знання про деревину. Він це нераз повторював. Виконанням контракту — також, але в його очах це була звичайна справа. Несподіваний прибуток він сприйняв зі здивуванням, радше зі змішаними почуттями, бо дивився дальше, далеко.
Шеф не зносив запахів, ні терпких, ні гострих, а солодких, то й іще менше. Допускав лише тверезий запах. Щойно він повернувся в офіс, підійшов до вікон, щоб особисто провітрити канцелярію. Провітрював досить довго, фанатично, поки не вивітрилися всі пастуші запахи, чи то намазаних маслом голів, чи то люльки або шкіри. Його канцелярія вміла вимітати спогади. Холодно-сувора вона не налаштовувала на жодну приємність чи щоби комусь було мило, а лише на виконання завдань — завжди пильних, визначених. Розповідали, що його помешкання було майже завжди прохолодне, практично холодне. Тільки-но він зачинив вікно і повернувся до столу, ухвалив рішення, плеснув у долоні. А потім сидів сумно задуманий і чекав. Канцеляристи і директори накладали перед ним на столі папери, листи, рахунки. Вони зрозуміли, що він готується щось сказати, повиснули на його сухих губах. Мандль зняв окуляри і знову запалав, Гусарек систематично цідив з очей проміння поваги, потужний Якобс, директор з Будапешту, розтулив м’ясисті губи у поблажливій синівській посмішці. Інші слухали холодно, деякі демонстрували, що слухають з увагою. Зариґа, який не надто розумів англійською, набожно наставив вуха, як вірний, що не знає латини, слухає богослужіння.
Не дивно, бо мовчун шеф, невтомний у діях, промовляв всього лиш раз на сім років, або з нагоди закриття компанії, або для відкриття нової ери. Він промовляв неголосно, поспішно, з помітним смутком:
— Мені шкода цих бідаків. Ви чули? У них навіть банкіром є їхній a popish parson. Так. Приречені на розваги при святі, на наряжання, як той паяц, а деякі ще й на пияцтво. Без сумніву, що вони розтратять заробітки на застарілі церемонії і звичаї. Їхня найвища радість — це пишні похорони. Так, як ще до недавна і у нас в Шотландії, на тих островах, котрі залишалися popish. У найкращому випадку вони закопають гроші, банкноти зігниють у землі, а метал їм покрадуть. Щонайбільше, то через багато років, коли гроші вже вийдуть з обігу, то жінки будуть носити монети як прикраси на шиї, а банкнотами обліплять комори. Для нас самих цей бізнес добрий, дерево не гірше від австралійського, прибутки імовірно більші, ніж будь-коли. Чесно кажучи, якщо б це були дорослі люди і пробуджені душі, можна було б соромитись, що ми заробили відразу стільки і дуже багато стосовно витрат. А вони занадто мало… Але, кажучи ще біль щиро, з огляду на користь для багатьох, для людства, «для визволення бідних із підступних рук», ми і так заплатили забагато. Бо ті гроші пропадуть для світового обігу, так, як би кров запеклася в паралізованому органі. Ми ані не можемо відрізати того органу, ані випустити ту кров. Ця кров пропала, адже ми нічого для них не можемо зробити, задля їхньої користі, поступу, освіти. Ані навіть для їхнього спасіння «не можемо їх провести стежками праведними». Ви ж бачили, як вони витріщали очі підчас псалмів, як забобонно хиталися. Нам йдеться про розуміння Бога, про реалізацію і верифікацію віри ефективними вчинками. Їм — про ідолопоклонництво. У них проявляється ця монархія — не скажу, що типово континентальна, бо зараз тут є й інші сили, але ось цей музей відсталості, папська Австрія, with its ins and outs, its skeleton in the cupboard[80]. Вже у Відні мені це відкрилося. Поза Біблією я слабо знаю історію, мене не манить минувщина, ані цвинтарі. Але коли мені у Відні показали іспанську карету цісарського двору — і то зовсім не для карнавалу, а на щодень — мене це поразило. Я здогадався: там спочили останки тих, що колись змовлялися проти Провидіння, проти поступу, проти нашої британської місії.
Ніхто не сперечався, лише Мандль промовисто дивився на шефа, неначе щось йому пригадував поглядом. Шеф це відразу зауважив, випередив ще до того, як той відізвався:
— Я знаю, що Мандль хоче сказати, бо, зрештою, він вже це говорив. Ці темні і бідні люди є gentlemenlike і то всупереч очікуванням. Так. Саме тому мені їх шкода. Бо gentleman мусить бути перевірений своїм призначенням, тим, що і як він робить з користю для багатьох, для всіх. Тому я швидше сказав би, що вони є якось по-селянськи «cavalierlike», щось перезріле із цвинтаря історії. Щось зайве. Той їхній директор — це візантійський князь. А той старець з потужним чолом і спрацьованими руками, га? Це, мабуть, з королівських драм, чи ще давніша старина. Навіть той льняноволосий атлет з пузом — його можна було б перелякатися у лісі, це так, але очі у нього дитячі, ба, чесні, тож далі тільки у театр в ролі незрозумілого, але шляхетного бандита. Театр з темних віків. В основі апетит на варварське споживання, а тло — відстале виробництво. Скажімо щиро: їх точить рак, але це не їхня вина! Не засуджуймо їх, не судіть, залишмо — And do the best[81]! Мені лише цікавий той хлопець, схожий на шотландського, котрий сам один збудував ризи. Суворий мовчун… Закликає до обов’язків, чекає на покликання. Запропонуйте йому посаду у Трасті. Скромну, дуже скромну для початку. Хто ж може знати? Варто простягти йому
