На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз
Ґєлета позіхнув:
— Наш Петрисько десь дорогою висвятився на попа.
— У кутського рабина, — буркнув Ясо Томашевський з кута глибокої лави.
Цвилинюк його зауважив, щось собі пригадав. Втішився, бо вражений, він намагався врятувати себе, як міг. Запищав ядовито:
— А хто в нас шкодить? Хто недавно так висвятив по голові побратима, що аж засвистіло? Ми всі бачили.
Мандат у розпачі вхопився за волосся, наче хотів їх вирвати, потім замахнувся горщиком так, ніби хотів ним кинути у Цвилинюка. Лупнув кулаком об стіл, аж грубий стіл підскочив і задзвеніли миски та склянки. Айзик теж підскочив, але зразу ж просвітлів, бо стиснутий в собі Мандат промовляв шанобливо, трохи жалібно:
— Чорт мене підштовхнув того разу — не заперечую. А може я й сам зчортів? Але Ясьо мені вибачив, запитайте його. Це вже ніколи-приніколи не повториться! Я присягнув на це і зараз повторюю.
Айзик із замилуванням дивився на Мандата, як на любого внука, який щойно навчився промовляти по складах, а вже береться за Талмуд. Одягнений, як цирковий румун, Ясьо важно випростався, але замість відповіді недбало махнув рукою, а Фока закінчив:
— Ну то й гаразд, тож хто йде до шефа?
— Всі, всі, — волав Мандат за всіх.
— Добре, чому і ні, — зголосився пишно Ясьо.
— А може хтось не хоче йти? — запитав Фока.
Всі глянули на Цвилинюка, він дивився в стіл і мовчав. Айзик мимрив до нього по старій знайомості:
— Юрочку Гайдуковий, без образ, у злагоді, у тиші, подайте один одному руки. А може б іще плачінти?
Простягали руки для примирення, дякували Айзикові. Вже розходились, хто куди хотів, коли Фока упівголоса запитав Цвилинюка:
— Що з вами, дідику? Ми ніколи не сперечалися, ні разу, а тепер… так норовисто.
Цвилинюк нетерпляче сахнувся. Опанував себе, старанно поправив волосся, зачесане на лисину, прищулив очі, промовив з смутком, але чітко:
— Норовисто? Там вдома нікому нічого не загрожує, можуть гуляти, хвалитися, вдавати. Реваш все вирівняє. А тут — реваш скасовано, чужина.
— Чужина? Вже всі заспокоїлися, світ відкрився, а один ви каркаєте.
Цвилинюк нетерпляче запищав:
— Тільки чортові світ відкритий, а людина повинна шукати людину! — Заспокоївся і промовляв тихше: — Але як? На чужині люди стають менш певними, а вона все чигає — за чарку, за ґудзик, за гріш перетворить тебе на неправду.
— Мене за гріш перетворить? — запитав Фока.
Цвилинюк прояснів, хитро посміхнувся:
— Хлопчино любий, не хизуйся, а сиди тихо, не рипайся. Тобі я вірю, тебе за гріш не куплять, а от за почесті, за моду, за ту нібито світову мудрість, хтозна… Скрізь чигає.
— Що чигає? Де чигає?
— Гроші чигають, дівчата чигають, а невірна віра ще більше, бо вона так тобі промовляє всередині: «Що ти маєш від вірності?». А молода пиха на все горло кричить: «Я зроблю тебе великим». Втягує, всмокче, знівечить.
— Як це знівечить, від чого почне?
Цвилинюк відповів турботливо:
— Чужою шкірою тебе спокусить і відразу ж на тебе її натягне. Ну і з тієї шкіри, як з вовчої, як з ведмежої їхнім духом несе, запах тебе просякне. Твоя душа ним просмердиться і пропало. Так, якби малинового соку налити до пляшки з-під нафти…
Фока заспокоював:
— То по-вашому потрібно закритися? Не треба вчитися?
— Треба глибоко занюхувати, норовитися, як гірський кінь на конекрадів, або на злодійських купців.
— А де ж ці злодії? Де ті купці на мене і на нас?
— Хтозна? Для грошей ти не дитя Шумеїв, навіть не кінь, лише бичок на продаж задля м’яса, на закуску для чорта.
— Але ж ми у делегації не йдемо задля грошей, лише задля взаємного вшанування.
— Одне вшанування малинове, а інше нафтове, — опирався Цвилинюк.
Фока зморщився:
— Але ж це нездорово настільки не довіряти, тільки погане винюхувати. Той, хто скрізь бачить чорта, розбудить його.
— Не хвилюйся, хлопчино, він вже давно прокинувся і причаївся.
Фока тихо запитав:
— То що ж по-вашому робити?
— Піти з делегацією, нехай англіканам буде така почесть, а потім швиденько до хати.
— Я теж так думаю.
Цвилинюк весело вилупив очі, хитро посміхнувся.
— Ну, то ґазда більше каркати не буде.
Вони подали один одному руки.
4
Вони чекали його, сидячи на простих лавках, на підвішеному в повітрі півповерсі у портовій канцелярії Трасту, нудьгуючи і позіхаючи. Бідно там було, дуже бідно, і порожньо, без оздоблення, без жодного образка, навіть без хреста, ані без скручених у бляшки заповідей, як це буває на дверях у євреїв. Столи, лави, полиці з білих дошок, обтесаних нашвидкоруч, як труни підчас холери. Навколо папери, папери, всі однакові. На противагу до цієї нудьги делегати вдяглися якнайкраще. Ті, що стояли попереду, сяяли від міді, хрестів, поясів, бардок, пістолів і порохівниць. Але не всі могли гарно вдягнутися, деякі з дому взяли з собою тільки робочий одяг, а на чужині одягу зі своїх країв не дістанеш за жодні гроші, та нікому й до голови не прийшло вистроїтися в чуже пір’я і вдягатися в чужу шкуру. Прикро говорити, але один тільки Ясьо Томашевський, ніби хотячи надолужити недоліки інших, хизувався накупленими у Галаці румунськими строями і, випихаючись на сам перед, крутився, як рухомий базар, щоб ні від кого не приховалася яскрава картинка. Він накупив всього, що зміг, майже все, що побачив: і обтислі штани із нашитими на стегнах плямами у формі долоні, і білі ремінці, що зґрабно навхрест завивалися навколо гомілок аж до колін. Крім того, навантажив на себе різних прикрас з цілої Румунії, що порушувало всі звичаї, навіть ображало їх. Він не лише мав шкіряний гафтований нагрудник, а ще й одягнув сорочку із густо вишитими рукавами із тих, які в Румунії носять лише жінки. Не зважаючи на спеку, він одягнув також довгу смушкову шапку, яку там носять мужчини, але невідомо для чого, прикрасив її стрічками всіх кольорів, які тільки можна було знайти: зеленими, білими, пурпуровими. Дехто з нього постійно підсміювався, інші ж чемно і з зусиллями придушували сміх.
Але вже не було схильності до образ, як ще нещодавно на бутині, обставленому зусібіч самотностями. Стара неприязнь, чужість і підозри поміж селами випарувалися, ніби їх ніколи й не було. Всі були своїми,
