На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз

Відпочиваючи у полудень, поїдаючи білий хліб з бринзою і попиваючи вино з бербенички, вони терпляче чигали у кущах на період весняного спарювання зозуль і на їхні таємні польоти. Вода й не хлюпнула, було тихо, і Мандат, скулившись у заростах, придушуючи сміх, шепотів до Леся.

— Здається, що наш пан капітал такий самий. Появляється, як дух, невідомо звідки, підкладає яйце на вигодовування, нехай інші журяться, а сам сміється: го-го-го.

— Може й так, — відповів Лесьо, — але чи він такий милий, як зозулька, і чи варто заради нього напружуватись?

— Чому ж не милий? — не погодився Мандат, — Батько рідний! Що й казати, здалеку нам життя розвеселював та ще й як! Без нього ми б не мали ані бутинової зими, ані весняного храму, ані не побачили б цієї пишної Молдавії, ані вод, ані птахів. От, кисли б по хатах.

— Розповідають, що він страшно хитрий, — шепотів Лесьо.

— Хитрий? — обурився Мандат. — Зозуля теж хитро байстрюків підкладає! Але що ж їй бідній робити? Якщо не вміє будувати, то вже весь рід занапастити? Шкода. А хто ж тішитиме світ весною?

— Та й що з того, — сумно промовив Лесьо, — коли жодне з тих молодих зозуленят не знає та й не пізнає ані батька, ані матері, ані брата, ані сестрички. І не признає його, бо не знає, що це свої. І ще гірше, бо може побитися з батьком, навіть його вбити.

Мандат не зрозумів:

— Хто? Пан капітал?

— Та ні! Кажу ж — зозуля. А пан капітал? Також може, але так не треба говорити, поки не знаєш напевно.

Лесьо дивився на Мандата мовчки, потім промовив важко:

— Ви, може, чули, як це почалося з Нявчуком, що птахи юрбою проти нього?

— Чув, ви розповідали після храму на бутині.

— Ні, цього я не розповідав, бо для чого ж спокушати. Нявчук з’їв пташине серце і ось тепер маєте. Сам тріпотить невпинно, а птахи це розуміють.

Мандат нажахано підірвався.

— Це жахливо!

— Може бути ще страшніше, — тихо промовив Лесьо, — якщо б хтось з’їв серце зозулі…

— То що тоді? — тихо запитав Мандат.

— Хай Бог боронить! Стане холодним і буде крутити світом, чарувати, шкодити, перевертати. А що за цим криється, ви й самі бачили, розумієте.

Невдовзі вже не було дерева у дарабах, ані в тальбах, не було й окремих колод по потоках. Смолисті, при потребі добре намащені жиром, рівненько підрізані повантажені на довгі судна, вони чекали аж поки tug’s затягнуть їх у рукав святого Юрія на Дунаю і до моря. Бутинарі достатньо набулися на водах, декотрі пороззиралися у місті і вже хотіли втікати від спеки у гори, до хат, але прогриміла новина, що приїджає сам шеф. Директор Мандль, хоч і був захований за щільними окулярами, і такий випрасуваний, що без жодної зморшки на одязі, і так світив накрохмаленими сорочками та комірцями, як дзеркало, і надалі був гарячий, як завжди, тому невпинно гарячкував. Із замилуванням заповзявся на наш край, хотів його тягнути до прогресу так, як ті tug’s, що плювали парою і фуркотіли, тягнучи вантажі безвольних колод. Хотів похвалитися перед шефом відкриттям, найціннішим деревом, хотів похвалитися Фокою і Савіцьким, показати вожакові свою надійність, «meine Leut». Фока ж вважав, що ґазда має зустрітися з ґаздою, але й інші також ґазди, а не пахолки. І з цього, як то у нас з первовіку ведеться, — делегація. А для чого?

3

Щоб порадитись про це, ґазди зібралися не коло церкви, не на полонині, а у великій господі у самого Айзика Розенкранца, родом з Устеріків, що вже давно осів під Галацом, але чесно дотримувався побратимства. Господа була недалеко за містом, коло широкої дороги біля Роздоріжжя, і там мешкали ґазди, немов у монастирі. Айзик піклувався про них, як батько і як архімандрит також. Він здавна знав роди Шумеїв і Кочерганів, а до того ж великий віденський директор Мандль особливо рекомендував йому своїх людей. Отже, вони не надто валандалися містом, окрім одного Яся Томашевського, котрий іноді зникав із Мандатом. Зрештою, до самої господи жодна чужа жінка не мала доступу ні за що на світі.

Айзик прошепотів Фоці із розумінням:

— Ясеві вже ніщо не допоможе, а Мандатові ніщо не зашкодить.

У їдальні господи величався великий яворовий стіл, родом з наших гір, як і сам Айзик. Поруч з ним стояв кедровий комод, а далі поспиралися об стіну шафи із букових дошок, по-нашому оздоблені то сливою, то березою. Гості, як у себе в своєму краю, розсілися навколо столу на глибоких важких лавах з молдавського дуба. Найскромніше, тихіше від важких меблів укрився в тіні шинквасу сам архімандрит, тобто ґазда корчми Айзик, тихий, худий, сивий, з малою борідкою. Він стримано кивнув до чорнявої жупаніци, своєї невістки, і відразу ж стіл і комод були накриті. Блимаючи очима, вона зносила великі буханки білого хліба. Багато бринзи, кашу з сушеницями, багато напоїв. На комоді у поливаних дзбанках стояли: вино червоне, вино біле, пиво буро-темне і пиво золотаве. У прозорих пляшках: горілки рожеві, зелені, червоні. На сам кінець появилися гарячі плачінти з сиром, з повидлами і з усілякою дульчіацією. Чи пан, чи пастух, чи боярин, чи бідняк, директор чи робітник, ще ніхто й ніколи від початків світу не наїдався плачінтами і ніколи не наїсться, бо коли почне одного разу, то все більше їх хочеться з’їсти.

Деякі з ґаздів зиркали стримано, інші вже очима поглинали смаколики, а жупаніца, блимаючи очима, все приносила їх і приносила. Спочатку тихо припрошував Айзик: «Краяни делікатні, гості любі, уживайте!». Потім вже запрошував сам Фока: «Ґазди, не забувайте про себе, ми тут задля цього». Потім чорнява жупаніца щебетала по-волоськи, як ластівка під стріхою, так солоденько, немов головна плачінта вискочила з тарілки і почала щебетати. Підсувала, показувала і весь час блимала очима. Та гості куштували повільно, з недовірою, аби в такий важкий момент щось їх не підкупило, не задурило. Тільки Ґєлета і Мандат відразу сміливо діставали, найбільше чудового хліба, жирної бринзи, і відразу ж запивали. Жупаніца тішилась, а Айзик знову сховався за решіткою монастирського шинквасу.

Фока обережно зачепив тему про делегацію до ґазди, якого англікани прозвали шефом. І відразу ж Матарга пихато поправив, що правильно треба говорити — шіфа.

— Приїздить сам