На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз
— Ясю, Ясеньку, ти живий?
Важкий камінь впав йому з серця, від надмірної легкості він вже летів аж до неба, йому закрутилося в голові, він мало не впав. Знову обійняв Яся, знову підкидав догори і ловив на руки, нарешті Ясьо з труднощами звільнився від обіймів. Витер обличчя пахучою шматкою, випростався.
— Ти живий, Ясю? — переконувався Мандат, ледь не плачучи.
Ясьо відповідав пихато:
— Та живий, ще й як живий, де ж іще життя, як не тут у Молдавії!
Та Мандат не міг заспокоїтись.
— Ясю, не гнівайся на мене, Ясю, пробач.
Ясьо був здивований.
— За що? — нарешті з зусиллям щось пригадав собі і недбало кинув. — Ах, мало що трапляється поміж камратами, — і переможно засміявся. — Але ти мав щастя, Петриську.
В свою чергу здивувався і Мандат:
— Я мав щастя?
— Так, ти мав щастя, що втік. І що я за тобою не побіг з камратами, було б тобі погано. Але було надто темно. Зрештою, це минуло вже, та й добре.
Немов щойно тепер повіривши, Мандат, якого розпирало з середини від радості, ошалів. Підскочив, як у колядницькому танці, тупнув ногою, присів і викидаючи раз за разом поперед себе ноги, затанцював навколо Яся і Рози. Танцюючи, співав щораз більш задихано:
Ой там на ріці, там на Йордані
Господь разом з Петром там си купали.
Підривався, підскакував у повітрі, знову спадав на землю, присідав, крутився, атакував танцем Яся і Розу, якби у коляді танцем вимагав гроші на церкву.
Ясьо гордовито посміхався, хвалився перед Розою:
— Бачиш, жупаніца? Як мене люблять! Це багач, має ліс, полонини, а під моїм керівництвом. Сам примчав за мною, бо не міг витримати. Ну досить, Петриську, час вже порозумнішати.
Мандат перервав танець, склав руки, немов до молитви, хлипнув, наче до плачу:
— Ой, як я помудрів! За всі часи і назавжди! Тягар, важчий від дараби з вод мені на плечі налетів, як горб. Я старий, сама старість.
Ясьо поблажливо скривився:
— Ти помудрішав, Петриську? ха-ха, такий круглий дурень? Ні, це дарма.
Мандат не відповів, його знову заткнуло зі здивування. Це ж він на власні вуха чув, як Ясьо до панночки зовсім по-румунськи говорить, бо весь час повторював слово: «жупаніца, жупаніца». Дивувався, протирав очі.
— Ясю, ти золото, а не людина! Зовсім не сердишся?
Ясьо легко наморщив брови і вказав пальцем:
— Ну, йди вже, розв’язуй дараби, поки ще інші не прийшли до роботи. А потім сапіною по воді стягай колоди і вантаж на ту галеру, бачиш там, гайда!
Розпогодилось, Ясьо поспішно пішов з Розою. Роза щось махала Мандатові, але він все оглядався на Яся. Хоч був голодний і сонний, та поплентався до дараб, до роботи.
ІІІ. Побратимство за відсутності віри
1
Не Прут вируючою загородою навис над сонною Молдавією. Не Дунай розвернув безпощадну течію. І не море наростаючим валом підповзло тихо-цссс за їхнім слідом: знести гори, викрасти ліси, сплющити світ.
Це наближався безшумний потік, це зачаївся нечуваний вир. На чолі вожак-мовчун, що скрізь, де є дерево і вода, піднявся з морів. Подумав, стукнули чолами тисячі башт. Кивнув і люд, що досі спав і крізь сон кричав: ні! — вигулькнув і кинув йому під ноги ліси. Чародій наближався, а за ним капітали, хтозна які війська, темні, як московські, чи біленькі, як наші, цісарські? Над ним хвацький вітер — Поступ. Ніхто не знав, чи від цього закиплять холодні серця, чи гарячі замерзнуть на лід.
2
Тимчасом з неба налетіло на Молдавію тепло, потім духота і спека, неначе земля підлізла під розпечену піч, а потім повільно засувалася у саму піч. Гірські бутинарі задихалися від спеки, хоча й ходили в самих полотнянках. Часом хапали повітря, як риби, викинуті зі своєї мокрої вітчизни, одному чи іншому темніло в очах і він думав, що це кінець. Постійно пили воду, неначе набралися зворотньої гідрофобії. Вже з самого ранку починалася спека, розпечені мури відбивали тепло, тротуари пекли, а з вулиць, з доріг вкритих пластами білогого пилу за кожним кроком здіймалися густі і довгі хмари куряви. Бутинарі задихалися навіть ночами у душній господі, втікали спати на сіно, на стирти соломи, а навіть на плоти під деревами.
Тим радісніше вони дихали і охолоджувались, працюючи на галацькому водяному просторі, у розточчі рік, в мережі приток і сплетіннях потоків, серед захованих у зарослях заток і закручених бухточок, на ставках, на неочікуваних глибинах і вирах. Або ж на мілинах, що були ледве прикриті прозорою водою, на піщаних косах, на різному мотлосі. І нарешті у темних гущавинах чагарників і очерету. Фока і Савіцький разом з жаб’ївцями вимірювали кубатуру і передавали дерево дирекції: Мандльові, котрий вже появився, та інженерові Уолз’ю, про якого говорили, що він є правою рукою шефа і що він представник капіталу. А інші робітники розв’язували дараби й тальби, намащували колоди жиром, щоб не тріскали, підпилювали їх, щоб були рівненькі, і так вантажили їх на довгі галери. Прикріплювали тих линвами до малих галасливих пароходів, які називали tug’s. Ті ж повільно відтягували дерево до рукава Дунаю, що звався святий Юрій, і до моря. Гірські люди надивилися чудес, яких ще не бачили, а почули стільки мов, що найбільш ефективно було розмовляти мімікою.
І все це зробив Шеф, чи як тепер говорили якось інакше, що «капітал», — точно невідомо, хто був важливішим. Без того капіталу вони ніколи туди не потрапили б. У давніх часах один тільки пан ватажко Дмитро Василюк бував тут і без жодного капіталу, бо спочатку судився із цісарськими урядниками, потім збунтувався і через те братався з козаками, і, як казали, з самим головним Турком також. Тепер вже Турка нестало і від турецьких панів, про яких колись співали, теж не залишилося й сліду. Навколо, куди не глянь, — волохи. Та бутинарі не мали з ними ніяких справ. Мешкали недалеко від міста у господі замляка з Устеріків, Айзика Розенкранца; перебували під єврейською опікою і через євреїв спілкувалися з цілим світом. А в праці на водах зустрічалися з людьми з-під шефа і з-під капіталу.
Тимчасом не одну мить вільну, а навіть веселу, вони провели на водах у заростах, особливо Лесьо і Мандат, бо вони по всіх заточках виловлювали окремі колоди, віднесені течією. А було
