На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз
На сході сонця широкий Прут закипів життям. Неначе за невидимим знаком, птаство почало галасувати, розплескалось і розфуркотілось. Найзухваліше і найголосніше кричали дикі качки, вони літали по одній, по дві і по кілька. Вони ганялися одна за одною, билися і знову сідали на воду. Чайки миготіли білістю відразу над дарабою. Кулики, кожен інший, кожен з дзьобом, як рогатиною, сідали на дарабу, надувалися, йшли один на одного, затято билися. Жоден з птахів не боявся Мандата, не зважав на нього. Га? Знали, що його кінець вже недалеко. Якби на його місці був той бідачисько Ґотич, названий Нявчуком, то задзьобали б його. Щастя хоч те, що в тебе в голові немає пугача, — казав собі Мандат. І що це мені за щастя? Те, що у моїй голові, гірше від пугача, бо птахи подзьобали б, побились би поміж собою і втекли, а мене за годинку ті з берега заберуть і амінь. З берегів, з заростей, з прутових лугів зухвало посвистували дрозди, наче батогом: світ-світ, цить-цить, біт-біт, скрить, тліть, ґніть, жить-жить — свистали наполовину зрозуміло, зовсім як у нас, а наполовину незрозуміло, ясна справа, чужина. Якийсь незнаний птах дзвонив-відбивав раз за разом, як дзвіничка на костелі. «Дзонить за упокій душі», — бурчав Мандат. Іволги любовно підсолоджували. Він розумів їх все краще: «Філе-філе, міле-міле, тільки-стільки». — «Слушно, птахо, тільки-стільки, вже достатньо». Одна іволга підійшла до Мандата, заскреготала на нього вороже, як літаюча жаба: «Щез, щез». — «Зараз щезну, птахо». Раптом яструб високо блиснув крилами, і на цей зловісний мовчазний знак крил цілий широкий Прут затихнув. Але відразу ж, невідомо звідки, появилися ворони, бридко на нього каркали, проганяли. Мандат сумно пробурмотів: «Проти розбійника навіть у птахів є поліція. Так і повинно бути». Крилатий розбійник махнув кілька разів крилами і відразу ж зник. І негайно ж розсвистівся голосами і пір’ям широкий Прут, заблищав відблисками крил і здійнятих крилами хвиль. Вся Ріка загаласувала ще голосніше, зневажливо перекривляючи смерть, тріумфуючи над розбійником, і вже неможливо було відрізнити голосів. «Одним життя, другим смерть», — промимрив Мандат. Готувався до смерті.
Шибениця готова скрізь, і дякувати Богу. Як добре, що мене нарешті впіймали, заслужена кара і тому на серці легко. Я зрікся усього. Зрікся краю, зрікся Василини, зрікся дітей. І це, здається, навіть не дуже болить, коли накладуть шнурок. Це раз-два. Хіба-що трохи залоскоче, може затисне… Болить не болить, болить надто коротко, бо хто не вагається, щоб вбити, того повинно боліти довше… Зрештою, я не був аж такий поганий, жінку ніколи не бив, ані дітей навіть не торкнувся, навіть не кричав. Теж мені диво! Ведмідь також жінку не б’є, зате мудріший в тому, що дітей добре шмагає, вчить, і потім вони не такі розпущені, як ти, Петриську. Коли б тебе так трохи пошмагали! го-го. Але ж пестили, занадто балували.
Невдовзі більше жовнірів, а з ними досить багато пахолків з кілками в руках, наблизилися човном до дараби. Вони обережно заскакували на дарабу, оточуючи з усіх боків Мандата, але він не рухався. Вони його злегка поколювали багнетами, але він лежав надалі. Закинули йому аркан на шию. Затиснули, після чого зв’язали руки і ноги. Мандат не опирався і не вставав. Колись люди славили вагу і силу братового діда, того з Радула. Після смерті хотіли його знести вниз, заморились там, змирилися, похоронили на верху. Тепер виявилося, що і з нашим Мандатом було чимало труднощів. Солдати стогнали, бурчали, лаялись, били його кулаками. «Похорон, — мимрив Мандат, — мене так несуть, як і того». Нарешті його перенесли, кинули на дно човна, перевели подих, привезли на берег. Там стирчали два високі стовпи, помальовані на червоно, на них зверху дошка, а на ній якийсь великий напис, щось багато було написано. Що це? Шибениця, а що б іще? А напис? Шибеничний, як для повішених.
Але його ще не повішали, тимчасом кинули до мокрої комірчини. Мандат, хоч і був міцно зв’язаний, заснув. Його розбудили десь коло полудня, оточуючи і стискаючи юрбою, гукаючи, як на впертого бика, помагаючи собі багнетами і прикладами, заштовхали його перед лице якогось вусача у військовій шапці. Мандатові вусач сподобався, видно було, що Мандат вусачеві також, бо прицмокнув, коли того побачив, а потім поклепав його по пузі. Однак вони не могли порозумітися. Вусач говорив спершу спокійно, промовляв слова, немов кусав язик, а потім кричав щораз голосніше. Мандат нічого не розумів. Вусач нарешті розізлився і кричав якось так запитально: «Szti! Sztinuszti!», а інші юрбою докрикували Мандатові на вухо: «Sztinuszti?». Щось їх розлютило. Мандат вже хотів відкрито зізнатися, що він ніякий не Sztinuszti, а Петро Чорниш, та ще приховував. Та окрики сипалися, гриміли, заглушали. Мандатові набридло, він вирішив, що нема чого приховувати і сміливо випалив: «Не турбуйтесь, я ніякий не Sztinuszti, я Петро Чорниш, село Бистрець, парафія Криворівня, повіт Косів. Я вбив, але тільки одного і не хотів убивати, ні».
Вусача це не зацікавило, а тільки весь час своєї та й своєї. Та потім крикнув якось по-іншому. І солдати негайно ж почали обшукувати Мандата. Обшукали його торбу, кишені кептаря, взялися за сорочку. Мандат пригадав про свій папір, відкинув їх цілим тілом з такою силою, що вони всі заточилися. Під покрикування вусача з дикими вересками вони накинулись на Мандата з усіх сторін, б’ючи його то прикладами, то кулаками. Захекались, спітніли, почервоніли всі до одного, нарешті повалили його на землю. Побитий, переможений кількістю, вже лежачи на землі, захищаючи цінний папір, Мандат звивався, як вуж, і ричав грізно, як бик. Намарно! Нарешті розірвали його сорочку і з-за пазухи вирвали згорток у шкірі. Все,
