Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс

Я подумав, що вигляд у нього такий же мерзенний, як і завжди, і відповів, що не помітив у ньому жодних змін.

— Ох, ви справді вважаєте, що він не змінився? — здивувалася місіс Гіп. — Тоді я мушу покірно просити дозволу не погодитися з вами. Чи не помітили ви, як він змарнів?

— Не більше, ніж завжди, — відповів я.

— Отже, ви не помітили! — сказала місіс Гіп. — Але ж ви не дивитеся на нього материнським оком!

Ну й поганим здалось мені око його матері, хоч, мабуть, вона та її син ніжно любили одне одного. Це зловісне око глянуло спочатку на мене, потім на Агнес.

— А ви, міс Вікфілд, хіба не бачите, як він тане на очах? — допитувалася місіс Гіп.

— Ні, — спокійно мовила Агнес, продовжуючи працювати. — Ви занадто турбуєтеся про нього. З ним усе гаразд.

Місіс Гіп, багатозначно зітхнувши, знову почала в’язати.

І вона вже не припиняла роботи та ні на хвилину не залишила нас самих. Я приїхав рано, до обіду лишалося ще три-чотири години, але вона весь час сиділа з нами, цокаючи своїми в’язальними дротиками з одноманітністю піскового годинника. Вона сиділа з одного боку каміна, я сидів за столом перед каміном, а трохи позаду мене, з іншого боку, сиділа Агнес. Іноді, замислившись, я підводив очі і дивився на вдумливе обличчя Агнес, зустрічав її ясний променистий погляд; і завжди тоді відчував на собі поганий погляд місіс Гіп, який крадькома перебігав від мене до Агнес, повертався до мене, а потім знову до в’язання. Що вона плела, я не знаю, бо цього ремесла я не вчений; але здавалося, що плете вона павутиння. Вона працювала в’язальними дротиками, як китаєць паличками для рису. І в світлі каміна здавалася вона лихою чаклункою, яку поки що стримує добра чарівниця, але яка все одно плете своє павутиння.

За обідом вона продовжувала своє невсипуще пильнування. Після обіду її змінив син; і коли ми лишилися втрьох з містером Вікфілдом, він причепився до мене і вигинався, і кривлявся, доки я мало не збожеволів. У вітальні я знову зустрів його матір — за рукоділлям і на варті. Весь час, поки Агнес співала і грала, шановна матуся сиділа біля фортепіано. Одного разу вона попросила проспівати якусь баладу; вона твердила, ніби її Урія (який позіхав у кріслі) дуже любив цю пісню; раз у раз вона оглядалася на нього і повідомляла Агнес, що Урія прямо сам не свій від музики. Та й взагалі вона не могла і слова мовити, щоб не згадати про свого сина. Я виразно бачив, що на неї покладено такий обов’язок.

Це тривало, доки не настав час іти спати. Але мене занадто непокоїв вигляд матусі і синка, які, мов два великі кажани, кружляли по всьому будинку, затьмарювали його своїми потворними тілами; краще вже було б лишатись у вітальні, спостерігати рукоділля і вартування, ніж іти спати. Цілу ніч я не міг заснути. Наступного дня в’язання і вартування почалися знову і тривали цілий день.

Я не мав змоги і десяти хвилин поговорити з Агнес. Я ледве спромігся показати їй свого листа. Я запросив її на прогулянку з собою; але місіс Гіп почала скаржитися на болі й страждання, й Агнес милосердно лишилася вдома, щоб доглядати її. У присмерку я сам вийшов з дому, розмірковуючи, що саме слід мені робити, і чи мушу я й тепер приховувати від Агнес те, що Урія розповів мені в Лондоні. Це знову почало дуже непокоїти мене.

Не встиг я досить відійти від міста по Рамсгейт Роуд, коли раптом хтось покликав мене ззаду. Незграбну постать і вузьке пальто не можна було не впізнати. Я зупинився, і до мене підійшов Урія Гіп.

— Ну? — сказав я.

— Як швидко ви ходите! — мовив він. — У мене ноги досить довгі, але ви завдали їм чимало роботи.

— Куди ви йдете? — спитав я.

— Я хочу погуляти з вами, мастере Копперфілд, якщо ви дозволите мені мати приємність погуляти зі старим знайомим.

Сказавши це і не то благально, не то глузливо здригнувшись усім тілом, він пішов поруч зі мною. Деякий час ми йшли мовчки. Потім я звернувся до нього з усією ввічливістю, на яку лише був тоді здатний.

— Уріє!

— Мастере Копперфілд?

— Скажу вам одверто і сподіваюся, що ви не образитесь. Я вийшов погуляти на самоті, бо мені набридло занадто велике товариство.

Він скоса глянув на мене і сказав з найнестерпнішою гримасою:

— Ви говорите про мою матір?

— Ваша правда, саме про неї, — сказав я.

— Ах! Але ви знаєте, що ми такі покірні і вбогі, — відповів він. — I ми добре знаємо нашу власну смиренність і вбогість, тож мусимо пильнувати, щоб нас не притиснули до стінки ті, хто не є смиренними і вбогими. Всякі хитрощі дозволені в любовних справах, сер!

Підвівши свої величезні руки до підборіддя, він тихо потер їх і коротко кахикнув. Навряд чи ще якась людина могла б так скидатися на бридкого павіана.

— Бачите, — вів він далі, так само неприємно тримаючи себе та похитуючи головою, — ви — дуже небезпечний суперник, мастере Копперфілд. Ви зав­жди були таким, ви знаєте.

— Так це через мене ви встановили варту над міс Вікфілд і зробили її бездомною в її домі? — спитав я.

— О! Мастере Копперфілд! Це дуже суворі слова, — відповів він.

— Можете вважати це якими вам завгодно словами, — сказав я. — Ви не гірше за мене знаєте, що я маю на увазі.

— О, ні! Скажіть це своїми словами, — заперечив він. — О, справді! Я на це не здатний.

— Невже ви думаєте, — сказав я, намагаючись заради Агнес бути дуже спокійним і терплячим, — що я дивлюся на міс Вікфілд інакше, ніж як на любу сестру?

— Ну, мастере Копперфілд, — відповів він, — ви розумієте, що я не повинен відповідати на це запитання. Ви, може, й не дивитеся на неї інакше. А потім, може, й подивитеся.

Ніколи в житті не бачив я нічого бридкішого, ніж його хитра фізіономія і очі, зовсім без повік.

— Так от, — сказав я, — заради міс Вікфілд...

— Моєї Агнес! — вигукнув він, затремтівши всім своїм кістлявим тілом. — Чи не будете ви такі ласкаві називати її Агнес, мастере Копперфілд?

— Заради Агнес Вікфілд... благослови її небо!..

— Дякую вам за це благословення, мастере Копперфілд! — вставив він.

— Я скажу вам те, що за інших обставин міг би сказати хіба що... Джеку Кечу.

— Кому, сер? — перепитав Урія, витягаючи шию і прикладаючи долоню до вуха.

— Катові! — пояснив я. — Наймерзеннішій людині, що спала мені на думку, — цей образ виник в моїй голові саме через гидке обличчя Урії. — Я заручився з іншою молодою леді. Сподіваюся, це вас задовольнить.

— Слово честі? — спитав Урія.

Та не встиг я, обурений, повторити свої слова, як він схопив і міцно